“Дзвонять дзвони. Похорони... похорони... ховають Україну. Насипали могилу аж до хмар. А на могилі не хрест, лиш цар... Агуш! Агуш! Агуш! Женіть, женіть його! Бо шкода душ, бо шкода душ!.. Не прогнали... Пропало... О-го!
Любов Хведорівна заспокоювала доньку. Немає такої могили, щоб можна Україну похоронити. Ще більшою і кращою воскресне.
«Але коли?».. Нас тоді на світі не буде. Настануть покоління – з болем у душі і страхом у серці. Покоління – раби. Страшно, мамо».”