“«Кривавий дощ паде на білу лелію, на снігах квітці зимно», — гомоніли в душі зловіщі слова старого Паліївця... Що вони значать?.. Може, й ніщо, а все ж таки так сумно вражають... Така та наша Україна!.. Велика й багата, як відданиця розкішна, що всіх манить до себе, криваві свати йдуть, як до Острозької Гальки. Невже ж і її судилося такою нещасливою бути, як тая безталанная княжна з Острога? Тільки жий і красуйся, як ні одна країна на світі, пишайся степами й ланами, квітчайся садами й дібровами, селами, як у віночку, містами, як улії рійні, — так ні! Завидує нам нашого щастя доля, насилає ворогів лукавих, грабіжників безсоромних, руйнують і шматують живе твоє тіло, моя ти рідна, безталанна земле...

Так думав собі козак, і в його душі образ Мотрі зливався з образом України, любов його ставала неподільна.”