“Гетьман Мазепа як градобур дивився на грізнохмаре українське небо і розумом своїм силкувався відвернути тучу.
У розум свій не втратив віри. Знав, що нема нікого, щоб бистротою ума і багатством досвіду перевищував його.
Але ж він один, а ворогів багато. Навіть союзники, теперішні й майбутні, не бажають добра Україні. Всіх їх жахає її буйна сила, плодючість землі та людської природи, всіх їх приманює до себе гарна Україна, як приваблива коханка. Знесилувати її бажають.
Жодному з них не вірить старий гетьман Мазепа, цареві Петрові менше всіх. Цей деспот навіть з намірами не скривається своїми. За кого він має Мазепу? За нікчемного самолюба, за служку гнучкошийого чи за продажливого амбітника, котрий за нагороду малу і найбільшого злочину не зжахнеться?”