“Страх, природна людська емоція, скував людей, навіть саме місто завмерло, сховавши людей у підвалах і за стінами осель. Помирати страшно, а жити в очікуванні смерті ще жахливіше. Прислухатися до канонади, до розривів мін та снарядів, до щоденних обстрілів, які можуть накрити будь-якої миті будь-кого — тебе, твоїх близьких, рідних, — стає нестерпним. У декого з людей страх уже переріс у щось більше і щодня підживлювався постійними очікуваннями чогось жахливого. Це був страх невідомості. Як люди бояться не самої темряви, а того, чого в ній не бачать, так і мешканців міста лякала невідомість — оманлива порожнеча. Навалювалося почуття тривоги і підступно, міцно стискало людей у своїх лещатах, а невідомість майбутнього змушувала коритися долі і чекати неминучого. Уже ніхто не впадав в істерику при обстрілах, змирившись із долею. Хіба що з’явилася звичка лягати спати всім в одній кімнаті: якщо доведеться загинути, то всією родиною одразу.”