“Але основна заслуга Потебні та, що він теоретично обґрунтував право самостійного розвитку мови і показав перспективи розвитку мов людства. Потебня виходив з того, що мова завжди якнайщільніше зв'язана з мисленням. Він завжди розглядав різні «мови як глибоко відмінні системи засобів мислення». Наприклад, німець уживає при іменнику артикля, дієслово в підрядному реченні ставить в кінець; українець цього не робить. Отже, чи німець мислить як українець, а потім додає артикль і переставляє дієслово? Ясно що ні. Самий перебіг мислення дещо відмінний. Кожний народ мислить по-своєму, і це зумовлено його мовою. Так усі люди бачать те саме, але не зовсім однаково, бо не цілковито тотожний у них устрій ока. Приказки, усталені вирази, сфера вживання кожного слова — все це різне в різних мовах, і все це безпосередньо позначається на мисленні. Отже, своєрідність мови — це своєрідність мислення. Людство тим багатше на надбання думки, чим більше мов воно плекає.

Потебня категорично відкидає можливість злиття усіх мов людства в єдину — абсурдна ідея, з якою потім носилися більшовики, приховуючи нею русифікаторську політику. Якби таке злиття сталося, каже Потебня, то це означало б непоправне збіднення людської культури:

«Якби об'єднання людства щодо мови й народності було можливе, воно було б загибеллю для загальнолюдської думки, як заміна багатьох почуттів одним, хоч би це єдине було не дотиком, а зором. Для існування людини потрібні інші люди, для народності — інші народності».

«Послідовний націоналізм, — каже Потебня в іншому місці, — є інтернаціоналізм».”