“В очах багатьох лібералів „нації“ майже за визначенням егоїстичні, ірраціональні та руйнівні, натомість „держави“, хоч які їхні теперішні вади, принаймні потенційно піддаються реформам.

<...>

Непоправно оптимістичні з приводу готовності автократів і тоталітарних вождів визнавати свої провини й виправлятися, вони всупереч усяким надіям неодмінно сподіваються, що можна якимось чином урятувати статус-кво, не вдаючись до насильства й революції. Сьогодні вони не менш щиро прагнуть „лібералізації“ Радянського Союзу, ніж їх попередники колись прагнули реформувати царську Росію і зберегти Австро-Угорщину. Повнячись страху, мовляв, нові національні держави можуть виявитись не менш репресивними, ніж династичні імперії, вони визнавали їх появу з неохотою і чималим скептицизмом. Отже, цілком парадоксально й вочевидь усупереч своїм начебто ліберальним принципам, вони ніколи не квапилися активно підтримувати затяжну боротьбу національних рухів проти автократії й тиранії.

<...>

За ситуацій, коли всяке політичне життя було міцно заморожене поколіннями автократичного контролю, ідея поступової реформи або „політичної еволюції“, як і плавлення масла в холодильнику, завжди була нереалістична. Ба більше, образ західних лібералів, що затишно засуджують дії людей, ідеали яких не разу були випробувані полум'ям, був не менш образливим ніж сміховинним. Тяжко усвідомлювати, що західним лібералам була властива прикра тенденція ставати на бік влади, тобто бути проти того народу Східної Європи, що найщирше поділяв їхні власні принципи.

<...>

Відколи держави, що поділили Польщу, міцно утвердили свій контроль, поляки ніколи не могли домогтися елементарної справедливості, як вони бачили її, мирними методами. Вони могли сподіватися на зміну свого тяжкого становища, тільки залучивши зовнішню допомогу або спричинивши великі заворушення. ... Поліпшити долю двадцяти мільйонів поляків можна було тільки коштом дискомфорту двухсот мільйонів інших європейців. Як висловився колись лорд Брум, „польська справа суперечила бажанням інших держав. Усі вони прагнули миру, натомість оборона справи Польщі означала війну.“ ... Коли британський парламентар або російський ліберал викривали несправедливість панівного устрою, коли німецький або італійський націоналіст затято нападався на дрібну тиранію своїх гнобителів, їх широко вітали як реформаторів, проґресистів і людей, обдарованих баченням майбутнього. Вважали, що вони згладжують непослідовність усталеного ладу, проте не загрожують йому. А коли поляк виголошував ті самі думки або вимагав для поляків тих самих прав, що їх мали інші народи, його раз по разу критикували як „бунтівника“, „мрійника“, „екстреміста“ або „фанатіка“. Кинувши виклик авторитетові головних континентальних імперій, він провокував набагато більшу ворожість і дуже своєрідну реакцію.”