“Та все ж таки скажу, що я стою при своїм у справі «виставляння особи автора на позорище». Тут може говорить більш почуття ніж теоритичний розум, але ж тим міцніше переконання, чим більше воно залежить від почуття. Я все таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люде, немов у свою хату, принаймі поки живе господар тієї хати. Може кому й гарною здається та хата зверху, але ж то ще не дає права споглядачеві вриватись до хати в середину і цінувати та оглядати все, що в ній є, без дозволу господаря. Нехай уже як господар умре і хата його піде на громадську власність, тоді уже нехай йдуть і цінують все, що від нього зосталось, бо мертвий не встане боронити скарбів своїх. Що ж до мене власне, то я ж не так знаменита як Байрон та инші боги літератури, отже для мене не приклад все те, що Ви говорите про них. Як би так кожного, хто напише книжечку гладких віршів та обійдеться там без брехні, зараз виставляли «на позорище», то вже хто його зна, чі не було б то чимсь на шталт інквізиції літературної. Я певна, що тоді ніхто не писав би віршів по «щирости», бо прийшлось би памятати що хвилини про суворий «аналіз психологічний» невблаганної критики. А вже з такою думкою писати, то все одно, що з камінем на шиї через річку плисти.”