“Ти закриєш очі, але усвідомлюватимеш, що повіки твої — не темні кришки, крізь які пробивається світло до зіниці. Сонячне світло, яке увійде у відкрите вікно і дістанеться твоїх закритих очей. Опущені повіки не дадуть тобі бачити обриси, блиск, колір предметів, але не позбавлять тебе зору, світла мідної монети, яка щовечора плавиться на горизонті. І все ж, заплющивши очі, Ти зможеш на якийсь час зробити себе сліпим. Але Ти не зможеш наглухо заткнути, навіть на якийсь час, свої вуха і зробити себе глухим. Не зможеш не відчувати чогось — хоча б повітря — своїми пальцями. Не зможеш зовсім уникнути реальності. Зупинити слину, що наповнює рот. Позбутися її неприємного смаку. Затримати тяжке дихання, що дає життя твоїм легеням і твоїй крові. Закликати уявну смерть. Ти не перестанеш бачити, чути, відчувати дотик, смак, запах. Скрикуватимеш, коли в твоє тіло віп'ється голка шприца, що вводить наркотики. Закричиш, перш ніж відчуєш біль. Інформація про біль надійде у твій мозок раніше, ніж шкіра відчує біль. Щоб Ти був готовий, щоб чекав на біль. І Ти відчуєш себе роздвоєним — людиною, яка сприймає, і людиною, яка робить. Людиною, яка приймає, і людиною, що діє.

Ти розкинеш руки, щоб не канути в хаос бездумності. Намагатимешся уявити собі механізм своєї життєдіяльності. Думатимеш, як йде по нервах наказ, отриманий ззовні. Як доходить до відповідної частини мозку. Як повертається по іншому нерву, втілюється у вчинок, у факт життя. Наказ, наказ. Ти станеш м'яти пальцями простирадло і подумки відтворювати відчуття, які тобі диктує мозок. Спробуєш розмістити — насилу — крапки у своєму мозку, що сигналізують тобі про спрагу і голод, що змушують впрівати від спеки і тремтіти від холоду, стояти чи падати. Ти розмістиш їх у глибині півкуль. Ці слуги, ці лакеї негайно відгукуються на поклик, звільняючи верхній шар — кору мозку — для мислення, уяви, бажання, що народжується розумом, потребою чи нагодою. Реальний світ не відкриється тобі легко та просто. Ти не зможеш пізнати його, перебуваючи у бездіяльності, покладаючись на фатальний перебіг подій. Ти повинен думати, щоб сплетіння небезпек не занапастило тебе. Повинен уявляти собі реальність, щоб ворожіння на кавовій гущі не збило зі шляху. Повинен бажати, щоб сумніви та коливання не точили тебе. І ти виживеш, переживеш багатьох.

Ти визнаєш себе.

Ти визнаєш інших і зробиш так, щоб вони — вона — визнали тебе. Зрозумієш, що кожна людина — твій потенційний ворог, бо кожен буде перешкодою на шляху твоїх бажань.

Ти будеш бажати і прагнути того, щоб бажання і бажане стали для тебе одним і тим самим. Мріятимеш про негайне досягнення мети, про повне злиття бажання з бажаним.

Ти лежатимеш із заплющеними очима, але не перестанеш бачити, не перестанеш бажати, згадувати, бо тільки таке бажане стане твоїм. Назад, назад — лише сумуючи за минулим, Ти можеш зробити своїм усе, що забажаєш. Ні, не вперед. Лише назад.

Згадка — це сповнене бажання.

Переживи інших у своїх спогадах, доки не пізно, доки не канеш у хаос бездумності.”