“Паб я знайшов випадково. Прогулювався Форстер-стріт, аж раптом пустилася злива. Це такий дощ, який кидається саме на тебе, і ти миттєво промокаєш наскрізь. Я зайшов у провулок і побачив цей паб. Наче чекаючи на мене, вони вивісили у вікні оголошення:
ЛЕГКІ НАПОЇ НЕ НАЛИВАЄМО.
Паб був старий, схожий на маленьку кухню. Міг умістити щонайбільше двадцять відвідувачів. Бармену вже було за п'ятдесят.
Мене він не знав. Який приємний бонус. Я замовив випивку та роззирнувся навколо. На стінах висіли старі постери ''Гіннесу'' - хлопець, що піднімає візок, та двійко сивих коней. А ще ці безсмертні слова: ''ГІННЕС - ЦЕ ДОБРЕ''.
Тут був справжній ірландський паб до нутра своїх іржавих кісток.
Моїм улюбленцем став пелікан із келихами пінистого пива у дзьобі. Бармен сказав мені:
- Не люблю зміни.
- Я б за вас проголосував.
- Одного дня до мене приходив чоловік, хотів викупити мої постери.
- Все можна купити.
- Тільки не тут.
Я пішов та сів у кутку. Дерев'яний стіл, стілець зі старою та твердою дерев'яною спинкою. Двері відчинилися, і до пабу увійшов кремезний фермер. Ні до кого конкретного не звертаючись, він сказав:
- До літа не протягнемо.
Це моє місце."

(с) Кен Бруен ''Джек Тейлор. Стражі порядку”