“Коли через двадцять шість годин після Сельминого сну розпочався новий день, жителі села стояли у своїх піжамах, з неушкодженими серцями, неушкодженим глуздом, з похапцем спаленими й похапцем написаними листами.
Вони були безмежно щасливі й вирішили радіти
всьому в майбутньому й бути вдячними тому, що вони все ще існують. Вони вирішили, наприклад, нарешті насолодитися грою світла, яку ранкове сонце влаштувало на гілках яблунь. Люди в селі часто вирішували зробити це, коли, наприклад, черепиця на даху не зачепила їх, упавши поруч, або коли поганий діагноз не підтверджувався. Але щоразу після короткого часу вдячності та радості проривало водопровідну трубу або приходив рахунок за комунальні послуги, і тоді радість і вдячність швидко розвіювалися, тоді вже не дякували за те, що вони існують, тоді дратувалися, що разом із ними існують і рахунки за комунальні послуги або прориви водопроводу, а сонцеве проміння в яблуні не мало шансів.”