“Я поїду туди, в Краснопетровськ, через биті дороги і мости, через чужі та свої блокпости, повз звичайних людей, що стали героями, крізь звичайних людей, що перекинулися в потвор, я пірну в ту брудну піну з літератури, алкоголізма, садизма, рабства, малодушності та хворобливого самозвеличення, я пірну в ту брудну піну і випірну з матір'ю чи тілом, чи може сам стану тілом, сірим тілом в одному з безчисленних безіменних підвалів, тілом, прошитим наскрізь кулею вєлікого русского духа чи забитим насмерть арматуриною самобитной русской культури. Я поїду і може не повернусь. А якщо ж повернуся, то ніколи, більш ніколи в моїй хаті не буде ні слова, ні півслова цього мерзенного народу, що не заслуговує ні пекла, ні стікса, ні трибуналу, ні Герострата, ні прощення, ні каяття, а лиш попіл і забуття, вогонь і попіл.

Попик Артем «Час їхати»”