“Це було найстрашнішим. От твоя земля, твоє небо. От вздовж шосе – поле, на якому зеленіє посіяна якимось фермером озимина, а через дорогу – баштан, де торік ряди динь вигрівали на сонці свої жовті боки. От дорога, якою я вже не один рік їздила із Мелітополя, вивчила назви придорожніх сіл, кожен раз заново дивуючись безмежному степовому простору, рівному, як стіл.
І на цій твоїй землі, під твоїм небом – вицвіла армійська палатка, мангал і солдатські портки, розвішані на мотузці між деревами. І двоє зайд, які вважають себе господарями цієї землі, цього неба, цього лану, цієї дороги… і для яких ти – ніхто, вони можуть лише перевірити документи, а можуть і вивести із автобуса та приставити до потилиці дуло автомата…

Галина Євтушик «Тільки не озирайся»”