“Нещодавно, доки ще стара Максимовичка була живою, я прочитав сповідь одного посткомуністичного писаки у посткомуністичній газетці, що він «продержавний митець». То є, наче, честь, бо це більше не «їхня» держава, то «наша» держава. Людина справді пішла на страшний ризик! Бо коли ти одного разу погодився бути продержавним митцем, то повинен стійко захищати усі хиби поганого і зіпсованого функціонування державного апарату. Тут не йдеться лише про геноцид, як у випадку вождя Деси, це може бути не налагоджене функціонування пенсійного і соціального забезпечення, державна байдужість до дельфінів і дошкільнят. Становище продержавного митця є вкрай ризикованим та згубним, навіть якщо допустити, що держава настільки добра, що не припускатиметься подібних помилок. Бо і найліпша держава функціонує лиш трошки краще від пересічної газетної статті. Інакшою, звісно, є справа з Батьківщиною, бо про неї писатимеш із будь-якого Куточка землі, адже до неї завжди лине серце та спішать думки.”