“До речі, в Боснії, Сербії чи Хорватії брехня – не найбільша із провин. Пам'ятаю здивування західних послів, політиків і дипломатичних представників після зустрічей із Младичем, Караджичем або Мілошевичем: дивлячись просто в очі лорда Овена, Карла Більдта або Ричарда Голбрука, ці чоловіки брехали, давали слово честі та підписували угоди, які від початку не планували виконувати. Минуло трохи часу, доки представники Заходу це збагнули. Життя в посткомуністичних суспільствах (як і комуністичних) було просотане культурою брехні. Не існує морального кодексу, який застерігав би: «Не бреши!». Навпаки, всі бачили, що брехуни виживають і мають зиск; ті ж, хто казали правду, залишалися в дурнях.”