“Я почав із найбанальніших розрад. Я сказав, що навіть у цій Європі, на шосту зиму Другої світової війни, наше становище не було таким жахливим, як ми вважали. Я сказав, що кожен із нас повинен запитати себе, яких непоправних втрат він допіру зазнав. Я припустив, що в більшості з нас цих втрат було небагато. Кожен, хто досі живе, має привід для надії. Здоров’я, родина, щастя, професійні здобутки, гроші, позиція в суспільстві – цього можна досягнути знову або відновити. Урешті, усі наші кістки неушкоджені. А те, що ми витерпіли, може стати нашим здобутком у майбутньому. І я процитував Ніцше: «Was mich nicht umbringt, macht mich stärker» («Те, що не вбиває мене, робить мене сильнішим»).
Потім я говорив про майбутнє. Я сказав, що, на неупереджений погляд, майбутнє має видаватися безнадійним. Я погодився, що кожен з нас може вважати власні шанси на виживання мізерними. Сказав їм, що, поки в таборі немає епідемії тифу, я оцінюю власні шанси вижити близько 1:20. Але також я сказав їм, що, попри це, не маю наміру зневірюватися і відмовлятися від боротьби. Тому що жодна людина не знає, що їй принесе майбутнє і навіть наступна година. Навіть якщо протягом кількох наступних днів ми не почуємо якихось сенсаційних новин із фронту, не варто впадати у відчай. Хто знає це краще за нас, із нашим досвідом табірного життя, у якому іноді цілком раптово, в останню мить з’являються неочікувані щасливі можливості? Наприклад, людину можуть несподівано перевести до спецгрупи з винятково хорошими умовами праці – у таких випадках і полягало «щастя» в’язня.”