“Приїхали ми в той Мурманськ, поселили нас в якийсь барак. Зроблено все з дрючків, і в усіх щілинах — клопи! Та я взяла, та наносила глини, та назбирала десь мерзлих кінських кізяків, та замішала, та й вимастила хату, а тоді ще й побілила. А до Тимка прийшов у гості його начальнік, та як побачив — «Какая у вас ізба красівая — бєлая, чістая!». Побачив та й пішов. На другий день приходит Тимко та й каже: Падя, нас переселяют. Та й дали інший барак, такий самий, як і перший був — з клопами. А в ту хату, шо я вимастила, начальник вселився. Ну що ти будеш робити? Беру я знову глини, та кізяку, та мащу — а вже спішу, бо скоро ж родити вже пора. Вимастила й ту — прийшов замначальнік, як побачив — і знову нас переселили — «Тімофєй, тібє здєсь будєт бліже на работу ходіть!». Та вже третю хату дали, та я її вимастила, та й то вже була наша, аж поки в Гвоздавку не вернулись.”