“Понад два десятиліття, аж до самої смерті, доктор Анґер кричав уві сні: йому снилась пожежа. Він кричав довго і страшно, якимось чужим голосом, гудів сиреною, пугачем, протягом, паротягом.
Не знаю, як таке сталося, але образи зі снів доктора Анґера змішані з моїми ранніми спогадами. Я бачу очима доктора: за шибами операційної — майже спекотний, засліплений сонячним світлом ранок наприкінці вересня, прохолода і тиша приміщення, білі кахлі, їдкий запах дезінфекції, що наповнює гортань і легені, роблячи їх аж до болю чутливими. Санітарка, у хрумкому білосніжному халаті й чепці, мов витесана зі снігової брили, зосереджено складає стерильні інструменти до лискучої хромованої скриньки. Вони лягають на дно із чистим крижаним брязкотом.
Часто у тих снах доктор Анґер робив операцію: точним рухом розтинав шкіру пацієнта, що лежав перед ним, але з вузького отвору не починала текти кров, натомість виявлялось, що то не людина, за чиє життя потрібно боротись, а лялька, набита соломою і сміттям.
Зрештою, щоразу сюжети снів були різні. Однаковими залишались медове повітря безтурботного ранку, простір шпиталю, стриманий і тихий, та передчуття катастрофи, що тиснуло зсередини, мало не розриваючи, не дозволяючи дихнути.
Певної миті доктор Анґер зауважував, що за вікнами пролітають дрібні чорні клаптики. Їх ставало дедалі більше — і ось уже вид із вікна був густо розцяцькований і скидався на неґатив знімка, зробленого у сніговий день. Вони обліплювали дерева, землю, візників і перехожих, все повітря було вже геть чорне, як вдовина хустка.
Доктор у розпачі відчиняв навстіж вікна, відмахуючись від санітарок, котрі, ридаючи, повисали на його руках. Чорні сніжинки вривались до операційної, осідали на кахлі, на інструменти, на пляшечки й дзбанки з темно-синього скла. Забивалися в рот, ніздрі й очі.
Разом зі сніжинками до приміщення вривався запах погорілища — гіркий, терпкий, нестерпний. Повітря здавалось розжареним і отруйним.
Жодного звуку не чутно: тиша, глуха, безнадійна, засипана периною чорного попелу, тримала все під своїм ковпаком.
Доктор Анґер знав, що це знову сталося, як ставалось вже тисячі разів раніше, що він знову перейшов усе від самого початку і до кінця, що кінець, властиво, ще не настав, і нічого неможливо змінити, ніяк не вплинути. Нездатний витримати палючий біль усередині, він кричав на повні легені, набиті попелом і димом. Кричав, як тільки міг.”