“Я намагаюся уявити, як тішаться росіяни, бачачи стільки доступного і нічийного майна. В кожному дому є покинуті квартири, які перейшли у їхнє розпорядження. Для них відкритий кожен підвал зі схованими там пожитками. В цьому місті немає нічого, що не стало б їхнім, аби тільки захотіли. Цих речей попросту забагато. Вони не можуть прибрати до рук усе, тож принагідно хапають блискучі речі, гублять їх або передаровують далі, щось тягнуть за собою, аби потім вирішити, що це надто обтяжливо, і знову викинути. Вперше я побачила тут хлопців, які спакували свої трофеї в звичайну поштову посилку. Переважно вони не розуміють, для чого потрібна та чи та річ, уявлення не мають про якість і ціну, хапають перше-ліпше, що потрапляє на очі. Та й звідки б їм знати? Все життя вони носили тільки те, що їм виділяли, вони не вміють оцінювати й обирати, не здогадуються, що є добрим і дорогим. Приміром, коли вони забирають постіль, то тільки для того, щоб на ній полежати. Шодді це чи гагачий пух , їм байдуже. Найціннішим трофеєм, який можна вкрасти, все одно залишається алкоголь.”