“Більшість із паломників так досі нічого і не зрозуміли про дорогу. Це не страшно. Якщо вже вони сюди потрапили, зрозуміють. Хто за п’ять років. Хто за десять. А хтось, може, і післязавтра. Але таких майже не буває. Думають, що це вони самі все вирішили і спланували: купили квитки, обрали маршрут, заробили грошей. І знають, навіщо їм це потрібно. Річ не в тому, зовсім не в тому. Цю дорогу не пройдеш, якщо тебе на неї не покликали, — бо твоє завдання її пройти, щоб прийти до внутрішніх перемін. А цей шлях повільний. Такий повільний, що на ньому найкраще не поспішати. Ходу паломників багато що сповільнює: натерті ноги, біль у суглобах, невиспаність, рясний дощ, мокре взуття. І втома, через яку тіло цілковито оновлюється. Але це тільки те, що видно. Про що можна розповісти. Найцікавіше те, чого не видно. Що лежить, як зерня у землі. Чекаю свого часу, що прорости.”