“Якби я комусь сказав, що Гауді — мій приятель, дехто подумав би, що я зовсім звихнувся. Та ж той Гауді помер і ще тоді, коли мене на світі не було. І моєї мами теж не було. Батькові було років шість. То й що з того? Мені здається, що не можна не приятелювати з тими, хто перевернув твоє життя. А Гауді саме це й зробив із моїм життям. Те, що він побудував, мене перевертало. Можу годинами дивитись на його будівлі. Забуваю про все. Так зі мною сталося, коли вперше побачив собор Саградо Фамілія. Я тільки стояв і дивився. Мене не було. Того, який був раніше. Багато днів поспіль дорогою на роботу я робив гак, щоб подивитись на собор. Дивився і мовчав. І радів, що цей собор збудував мій приятель. І то було щастя.”