“У мене було бажання втекти. Та я залишалася закам’янілою у своїй кімнаті. Іноді я наважувалася вийти подихати повітрям, гуляючи у своєму районі. Тоді ж бачила дітей, які ще не вміли говорити, але втікали зі своїх пісочниць, бігали далеко від своїх матусь і намагалися досягти вулиці; бачила їхній рішучий намір стрибнути через голову, бунтувати, нав’язати власну волю. Те, чого мені так і не вдалося зробити. У три чи чотири роки, коли втеча була способом піддатися, запустити переслідування, в якому я програю, і в будь-якому випадку знов опинюся на своєму місці, нерухома, може, навіть «позбавлена телевізора, бо намагалася від нього віддалитися.”