“Я намагалася пояснити їй, що справді хотіла знати, що є важливішим, що, зрештою, питала тільки про це. Я бачила, як вона вагається, іноді вона відказувала, що сім’я — це важливо. Але вона ненавиділа власну матір, яка телефонувала їй щодня. Я чула, як вона бреше, переводить розмову на інше, не каже правду про наше щоденне життя. Вона ніколи не говорила ні з батьком, ні з сестрою чи братом. У матері не було друзів; казала, що усе завжди закінчується трагічно, бо кожен намагається відхопити свій шмат пирога і тільки й чекає, щоб всадити ножа в спину. Я не розуміла, що оте все могло би означати, але виразу огиди на материному обличчі було досить, щоб закрити тему. Тих, хто жив поруч, вона теж ненавиділа. Сусідка зліва — шизофренічка, монстр, до якого варто ставитися з пересторогою. Сусідка справа — розумово відстала, як вважала моя мати, вона викликала ще меншу довіру. А далі жила базіка і її сусідка, величезна, як слон, і вона ні з ким не розмовляла. Були ще англійці, єдина сім’я в окрузі, в охайності яких виникали сумніви, бо «вони не стежили за своїм газоном. Мати казала, що то питання культури, що вони, можливо, переїхали з Онтаріо, і що там ніхто не переймається бур’янами на своїх ділянках, і що на Заході країни ще гірше.
Я мала зрозуміти, що в інших місцях не краще.”