“Кожну мить життя ми страждаємо від роздроблености. Ми знаходимо дедалі новіші способи, щоб забути про це страждання, яке не стихає ні на мить: ми поринаємо в насолоди, залежності, шукаємо зцілення в сексі, прив’язаностях, речовинах, служінні іншим, ідеях, постійній зайнятості. Але ні, з усією неймовірною здатністю людської психіки забувати, це страждання не забувається, не затирається.
Із самовідданістю дитини, яка чекає повернення матері, ми мріємо про момент абсолютного щастя та заспокоєння, коли осягнемо внутрішню єдність. Коли всі розрізнені клаптики, окремі наші частини зустрінуться і поєднаються, розриви зростуться. Ми станемо досконалими. Ми повернемося додому.”