Амадока

Amadoka #1

by Sofia Andrukhovych, Софія Андрухович, Творча майстерня «Аґрафка» (illustrator)

Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імени, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію.

Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?

Genres: Fiction, Ukrainian Literature, Ukraine, Historical Fiction, War, World War II, Modern

832 pages, Hardcover

First published January 1, 2020

About the author

See also Софія Андрухович

Sofia Andrukhovych (* 17 November 1982) in Ivano-Frankivsk) is a contemporary Ukrainian writer and translator. She is the daughter of another Ukrainian writer Yuri Andrukhovych.

Reviews

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

Роман Софії Андрухович "Амадока" став для мене чимось на кшталт "машини часу", але не тієї химерної та сентиментальної конструкції, яку ми зустрічаємо у "Кульбабовому вині" Рея Бредбері, бо наша українська "машина часу" – жахлива, потворна і досконало безглузда.

Ні, сам роман – несамовито прекрасний, логічний, масштабний, захоплюючий і допасований. Авторка багато розповідає такого, що було, що правдоподібно могло б бути, що цілком може відбуватися десь між Львовом і Маріуполем просто зараз – і відбувається, я в цьому впевнений.

Але як мені зараз зшити і одягнути назад багаторазово, клаптями, смужками зідрану шкіру, як забути спогади реальних і вигаданих людей, які наразі виглядають живішими за мої власні?

Дочитавши таку історію хочеться вийти у квітневий вечір і бігти марафон, їхати велосипедом понад сотню кілометрів, плисти решту айронменської дистанції, а згодом ще кохатися годин одинадцять поспіль – просто для того щоби спершу згадати, а тоді і відчути, що ти досі живий.

Де закінчується наша власна пам'ять і починається вигадка? Як можна було забути Бабин Яр, Сандармох, десятки років радянської окупації і послідовне, ретельне невпинне винищення українськости не лише на ментальному, але й на фізичному рівні – пострілами у потилицю? Як можна продовжувати ставати на такі ж граблі зараз і жабками вариттся на повільному вогні гібридної війни?

Поруч із безміром Танатосу сторінками роману, слід у слід, то потопаючи у крові, то знову виринаючи на поверхню, крокує Ерос.

Чуттєвість і бажання, заборонені кохання, зради і втечі, розхлюпана та гаряча плоть, піт, сльози, сліди зубів, стогони та гарчання, чи нікому невидима ніжність час від часу переповнюють майже кожного з вигаданих персонажів і всіх, хто був насправді.

Якими ми запам'ятаємо тих, кого любили? А вони нас?

Як би я зараз не намагався оприявити те, що відчував упродовж останнього тижня і особливо великодніх днів, які я повністю присвятив читанню історії названої іменем озера, котрого не могло існувати в реальності, але було присутнє на багатьох мапах, як би я не старався поділиттся захватом і відчаєм, які зі мною сталися разом з цією книгою – я свідомий того, що в мене нічого не вийде.

[Ярослава]

Дочитала ще давно, все ніяк не зберуся написати відгук, бо для мене цей текст трохи не складається в цілість. Якщо коротко: так, це один з найамбітніших і наймасштабніших текстів в укрліті останніх (і, ймовірно, прийдешніх) років, але моїм улюбленим не стане.

Отже, базово це роман про те, як ми – індивіди і спільнота – пам'ятаємо. Дехто з героїв вірить, що ми складаємося з пам’яті: "звідти вона, моя пам’ять, походить, десь там вона зароджується, пускаючи корені, і лише згодом, за століття і десятиліття обростає фізичним тілом. Я, виявляється, виникаю з пам’яти, а не з заплідненої яйцеклітини". Ні, - всією своєю структурою каже роман, - ми складаємося не з того, що пам’ятаємо, а з того, що витіснили і забули. Насправді найприкметніше саме це.

У романі, як відомо, три лінії:
* сучасність: жінка забирає з лікарні пораненого на Російсько-українській війні чоловіка, який втратив пам’ять і обличчя, і намагається відтворити йому ідентичність; дуже перегукується з “Феліксом Австрією”;
* Голокост у Бучачі і як його запам’ятали місцеві мешканці – як згладжували гострі кути, як підміняли надприроднім жахом жах реальний, як приховували свою колаборацію чи просто готовність вчасно відвернутися: співучасники чи винні всі, просто дуже стараються це забути; дуже перегукується з “Музеєм покинутих секретів” Забужко, аж до повтору цілих сюжетних ходів про єврейську дитину з криївки УПА, усиновлену гебістами, і я не розумію, навіщо – якщо це полеміка, то картина в “Амадоці” не настільки відрізняється, аби бути повноцінною альтернативою;
* романізована біографія Домонтовича/Петрова/Бера, стилізована під його ж біографії; там же лежать уривки про Сковороду, Пінзеля і ще там якісь шматки есеїв. Я думаю, що структурно ця частина потрібна для того, щоб (а) показати альтернативні точки, на які міг би спиратися наш культурний/літературний канон, якби наш історичний гранд-наратив розвивався інакше – а так вони виявилися ексцентричними і призабутими; (б) щоб показати, що ми забуваємо – під час Великого терору грішники, донощики та інші мудаки гинули не менш активно, ніж шановані нами постаті, колаборація була повсюдною, і т.д, і т.і. Але взагалі ця частина найгірше вмонтована в цілісність, що стилістично, що на сюжетному рівні (за логікою дід Віктора мусив би бути в частині про Другу світову, але я його не знайшла – хтось знайшов?).

У всіх випадках те, що герої старанно забувають, не дає їм розрізнити ворога і свого, а в багатьох випадках штовхає в якісь дивні інцестуальні конфігурації. (Колись хтось напише дисертацію про мотив інцесту в романах Андрухович – у “Сьомзі” точно було, у “Феліксі Австрія” на рівні підтексту, тут от знову). Тому треба б не боятися пам’ятати навіть неприємне, бо альтернатива гірша, - натякає роман.
Ну а Амадока – величезне озеро на території Західної України, яке існувало на багатьох старих картах, а потім десь зникло – чи то з географічних фантазій, чи то з реальності, красива метафора непевності наших колективних пам’ятей.

Механізми забування – від родинних переказів до глянцевої картини для соцмереж, яка забагато всього лишає за кадром – зображені неймовірно круто, але якщо ми всі складаємося з нашої ненадійної пам’яті, то навіщо в романі всі ці танці навколо кровного походження? Я розумію, навіщо ці танці навколо походження були в Забужко; я не розумію, навіщо цей есенціалізм тут.

Ну, і пам'ять (а тим паче забування) ніколи не є випадковою, вона зумовлена або психологічно, або культурно (що безпечно пам'ятати? що вважається важливим пам'ятати в цю епоху?), і тут роман для мене не працює, тому що психологічної зумовленості там бути не може - більшість героїв есеїстичні функції; а з описом історико-культурних епох узагалі біда. Скажімо, вгадайте, в яке десятиліття відбувається дія, якщо там співіснують: (а) комерційні салони пластичної хірургії (отже, друга половина 90-х чи пізніше?), (б) щоночі фізичні катування в підвалах КГБ (отже, 30-ті чи максимум кінець 50-х, якщо йдеться про затримання УПА/лісових братів/абощо? бо пізніше масових тортур уже нема, методи змінюються); (в) підсилання провокаторів із напівзабороненою літературою, щоб розкрутити людей на необережні висловлювання (а оце вже методи 70х, але салони пластичної хірургії не є прикметою тієї епохи).

А, і сакраментальне: хто така Романа, в кого які версії? Я припускаю, що суто на сюжетному рівні – донька Професора і Зої? Але нам раз у раз згадують про її шрами непоясненого походження, а єдина інша особа зі шрамами, які створює фальшиву пам’ять – це Мішке в лінії про Голокост?


Книжка зроблена подекуди просто-таки маніакально акуратно, зібрана, як годинниковий механізм, з перегуків кількох наскрізних мотивів, але - так, мені здається, книжці потрібен був сумлінніший редактор, бо там багато зайвої багатослівності й тавтологічності. Візьмімо фрази, які запекло (й некрасиво, як на мене) захищав редактор:
* "Богдан не впізнав високого тину, плетеного з темної лози, що слугував парканом для їхнього будинку" - попри всі аргументи про те, що тин може бути парканом, а може бути огорожею навколо клумби чи декоративним елементом узагалі, ця конструкція звучить тавтологічно. Чому не "яким був обгороджений їхній будинок" абощо?
* "Це був портрет Романи і якогось чоловіка на тлі побіленої стіни, в якій усе ж можна було впізнати стіну доволі давню, можливо — історичну" - хай би що казав редактор, "стіна, в якій можна впізнати стіну" - це фатально погано. Чому не можна було впізнати історичну будівлю, а треба саме стіну - залишиться загадкою.
Такого добра там вистачає, його легко можна було усунути, і його присутність муляє тим більше, що Андрухович справді дуже добра стилістка, і це все питання до редактора.

[Katia N · Rating 4 out of 5]

I am very happy that this novel will be published in English in 2025 (at least the 1st half it seems). Considering current events in the world, not only Ukraine, it is It is a very important book helping to understand the role of historical memory and forgetting among other things and its impact on the present. And simply it is a great novel.

https://www.thebookseller.com/rights/...

The first half has been published in German already.

Sophia is a serious thinker. The book or her recent essays has been published in France last month.


Initial thoughts:

Very ambitious, thought-provoking and complex novel, elegant in parts. It raises difficult questions that are not yet deeply processed by the Ukrainian society, such as Holocaust from the perspective of the Ukrainians, the relationship between historical memory and identity and some others. The author is daring and wonderful stylist. I was not totally convinced by some elements of the execution of the novel. But it is a book to read, think about and talk with the others. In one sentence - in spite of its length, it needs to be translated asap and it deserves a wide readership.

Review

This novel belongs to the European tradition. It is the one of those novels, sprawling, fragmentary, combining fictional and essay parts and dealing with the themes both universal and very urgent. On the other hand, it is a very Ukrainian novel. In spite of its fragmentary nature, or maybe because of it, it attempts to create a continuous narrative out of the patches of Ukrainian history previously either deliberately hidden and destroyed or simply widely unknown. The common thread running through the book is the relationship between personal and historical memory. Inevitably this leads to the question of what is truth…

Amadoka is a huge lake that existed on the territory of Ukraine according Herodotus or Ptolemy and the outlines of ancient maps. However, there is no any geological trace of its existence. Was it a real lake or was it a story specially constructed by the ancient historians with some purpose lost or forgotten since? The existence of this non-existent lake serves a big metaphor for the novel.

The architecture of this novel is very ambitious. It is a daring mixture of genres that bears the risk to be unsuccessful in less able hands. Under a single roof, Andrukhovich manages to combine a thriller; a love story; a historical meditation; an account of the Holocaust told by several unreliable narrators and an essay, a book within the book, devoted to Ukrainian intellectuals perished in Stalin’s camps known as “the executed renaissance” in the 30s of the 20th century.

A man (his name is Bohdan) has been severely wounded during the first stage of the current Russo-Ukrainian War in Donbas. As a result, he has completely lost his memory and his appearance is hardly recognisable. He has been picked up from the hospital by a women who claims to be his wife (Romana). This woman surrounds him by his personal belongings and tells him stories about him and his family. She believes these stories would help to return his memory. But he, in his current state, has no idea who she is.

Romana becomes the main narrator of the novel. We do not know how reliable she is. We do not know who is the man. And this plot, by itself pretty intriguing, serves as the framing device for the two relatively independent texts within the novel.

The first is a story of tragic events during the war in Buchach, a town in Western Ukraine. These events include Holocaust, Ukrainian freedom fighting and daily life during the Nazi occupation mainly through the focus on the tragic dynamic between the neighbours.

Romana uses a box of the old photos as prompts for her stories. This gives this part a dreamy, meditative and fragmentary nature as each little episode is focused around a single image. I felt a strong Sebaldian influence over this part. But unlike Sebald, Andrukhovich has chosen not to include real images. Instead each image is described by the writer as a part of a story. It is unclear where the images exist beyond the page or she describes totally fictional stills composed by her own imagination. They could contain an object, a view of landscape or fragment of a body or a face. Their composition, always original and in each individual case, it serves as a window into the text that follows. And the sentences are often very beautiful. It is obviously goes beyond the wisdom of “show not tell’ well known to each English speaking child. But it very effective and elegant tool in the case of this text.

Holocaust narratives is an established sub-genre of European literature. But what makes this one unique is a perspective and the place. She attempts to show these events from the perspective of Ukrainian population. Even in the West those narratives often either focused on the victims or on the Nazis, the direct perpetrators. They rarely look at the events through the eyes of the ordinary the French or Italians or Poles or Hungarians. In Ukraine, even more so, the discussion of the roles of the ordinary Ukrainians in this tragedy never properly took place in the society. It is not unique to Ukraine. All Eastern Europe immediately went into the sphere of influence of the Soviets. Therefore only one narrative was possible - the officially told one. I’ve recently come across the article by Linda Kinstler. She has just published her own book [ ]. Her relatives are appeared to be both on the victims and on the perpetrators’s side. Here is what she says:

“It is not a coincidence that the same region where war crimes are currently being committed is also where the full story of the Holocaust is only now starting to be told. The nations of eastern Europe have had far less time to crack the “code” that can unleash the worst crimes. Until the collapse of the Soviet Union in 1991, the historians, writers, poets, prosecutors and artists who tried to uncover what had happened in their cities and villages had to make sure their findings did not challenge Soviet accounts of the atrocities. As far as Soviet authorities were concerned, it was “peaceful Soviet citizens” who the Germans murdered, a phrase that masked the particularity of the crime and its genocidal aim. It was this phrase that they inscribed upon monuments to the dead. Fearing that to honour the Jews who were killed would risk nurturing Jewish nationalism at the expense of Soviet collectivity, they ended up burying the true nature of the crime.”

And in this part of the novel, Andrukohovich attempts to properly start this dialogue with the past; to help the new generation of Ukrainians to come to terms with the fact that some of their ancestors where not the victims or brave fighters of the resistance. Some of them were either at the service of the Nazis or simply perpetrators of the crimes against their neighbours, predominantly Jewish but also the Poles and even fellow Ukrainians.

Andrukhovich does not try to escape into simple explanations:

“To think they were mad means to justify. The mad do not need to be hold responsible. You knew that this is just non convincing round about that did not explain anything, cheap and dishonest trick. In reality, in many senses their mind was even sharper, made their ability to adapt to the situation in which all old systems of coordinates were torn or changed. He wanted to say “ adapt to survive”, but it was not always like that. Often it was to adapt to feel better and be better off. “

There is a character who both works as a Nazi police but helps some Jews almost against his will. But I would be interested for the writer even to go further - to show a character, in the Nazi service or otherwise who would be convinced he was doing the right thing to the end, his underlying motivation And then - the perspective of the children and grandchildren of such an individual, their experience of living with the knowledge about the crime of their grandparent.

But generally, the novel does poses this question: those who committed the crimes, horrific or even small, those who simply stood aside thinking of their own skin, their children and even their grandchildren - how they should remember? Even the survivors, and the others who where helping the victims?

Personal memory is quite a peculiar thing. People often try to suppress a traumatic experience in order to continue their lives. Often they go even farther - they make up themselves a story. The story is much more palatable than the truth. But it becomes their truth:

“You knew that they did not lie in many cases. They did truly believed in what they said. They “remembered” those things they believed in.“ tells Romana to Bohdan about his grandmothers. In one the interviews, Andrukhovich mentioned the story of a Belgium girl, Mishi Defonseca. I did not know about this story before. But it underlines how creative the memory could be in suppressing what one does not want to accept. Mishi, in her mature years wrote a book how she, being a Jewish girl escaped from the Nazis and survived with the wolves. The book has become an international bestseller. Only problem with all of this was that it was all a tale. Never really happened. In reality, her dad has betrayed his fellow partisans. And she was called a “traitor’s daughter”. So she escaped in her story which was totally made up. When all of it was revealed the author issued the statement:

"The book is a story, it's my story. It's not the true reality, but it is my reality. There are times when I find it difficult to differentiate between reality and my inner world.”

But here lies the rub: our collective memory, our perception of history and the truth is built of those individual little stories. And where lies the border when a bunch of these little stories becomes a collective amnesia or worse - sheer historical lie used to build up, let’s say, a national myth? “Who controls the past, controls the future: who controls the present controls the past” I often hear this sentence by Orwell nowadays in different contexts. There is also a deeper problem here. What constitutes the closure for certain tragic events? Does historical truth require the ancestors of the perpetrators accept some measure of collective guilt? Or is it better to ignore this question for the coherence of the present society? Is this coherence even possible without some kind of acknowledgement?

Bohdan with his complete amnesia is a successful metaphor for this phenomena. In theory Romana, can construct his whole identity from scratch by carefully selecting which stories to feed to his consciousness. But is it at all possible to sustain this? Also to which extent a person’s identity is defined by his memory? This last question is a tangential consideration but the one this novel is dealing with as well.

In this part of the novel, she also creates a bunch of wonderful, fully fledged and memorable characters. For me it was the most successful part.

As this part ends with its tragic and not totally expected culmination, the novel is changing its gear again. The third part is an extended essay. It mostly focuses on the “executed renaissance”, but also contains meditation on the thinkers and the artists of the 18th century such as Skovoroda, Pinzel and Baal Shem Tov. “Executed renaissance” are Ukrainian intellectuals of the 20s and the 30s of the 20th century. The majority of them perished in gulags. Many of them were shoot in the period of just one week in 1937 in Sandarmokh. They say the killers were so physically tired from shooting they need to be replaced periodically.

“The culmination of the actions of the Soviet repressive regime was the mass executions of the "counter-revolutionaries" committed on the eve of the 20th anniversary of the October coup. Almost three hundred representatives of the Ukrainian renaissance of the 1920s were shot between 27 October and 4 November at Sandarmokh, a massive killing field in Karelia (northwest Russia).” (Wikipedia)

The essay is written in a form of a documentary novel by an imaginary scholar. In this part, it is evident how much research Andrukhovich has put into her work and how passionate she was about those perished writers. She wants to underline to her readers that behind each of those names there was an individual with a unique personal story. She wants to preserve every detail and make sure they do not disappear from our memory behind the sheer monstrosity of the crime. The intention is very honourable. However, it did not quite work for me within the frame of the novel as a whole. I was overwhelmed by the sheer volume of the factual information. It would work better if she would make this part tighter and focus on a fewer personalities.

It is clear that her main interest lies within the triangle of Zerov, Domontovych and the woman they both loved. This story by itself would take a whole novel to explore. Viktor Petrov (Domontovych) was a polymath, the writer, literary critic and the scientist. He was very talented. But the story of his life is surrounded by a mystery. He was not executed during the purges, he was collaborating with the Nazis in the occupied Ukraine. Later he lived in Munich, but then disappeared and resurfaced in Russia. He was allowed to come back to Kyiv only for the last decade of his life. He then married the wife of his friend, professor Zerov, who was executed 20 years before. No-one knows for sure what was Petrov. Was he a double agent? Very likely. But there are no facts available. What is known though that he was a very talented writer but stopped writing novels after the 30s. In the 20s he wrote a novel that by some of its themes echos “Lolita”. Being ethnologist, he also allegedly saved a whole people in Crimea from the genocide during the war testifying there were not the Semites to the Nazis.

I totally understand why Andrukhovich would be attracted to his story. I appreciate her desire to stick to the known facts and live the gaps where there was no facts available. However, the story with Domontovych left me longing for some scenario, a speculation what kind of person he really was as the facts are so bare. I think Andrukhovych’s idea was to leave it to the imagination of the reader. Normally, I like this approach in fiction. But in this case, I would be interested in her doing a creative work, fleshing this man out of the darkness for me, even if it would be his fictional self.

The novel ends at the present while we come back to the story of Bohdan and Romana. This last part speeds up substantially and turns into a twisty thriller. It also throws out a few additional questions into the matter of truth. For example, how social media changes our perception of certain facts and people. When we later meet these people in real life, we still often chose to believe in the story created in the virtual reality rather than our own eyes.

It is always good feeling when the work of fiction makes a dialogue in your mind with other books you’ve read previously. It was the case for me with this book. First of all, The Museum of Abandoned Secrets the novel by Oxana Zabushko comes to mind. This is another grand Ukrainian novel written about 10 years ago. It is also quite daring and ambitious. There is a historical part in it dealing with the events of the war. I think there are even certain similarities in the plot. But Zabuzhko focuses more on the Ukrainian freedom fighting. While Andrukhovych is more interested in the events of Holocaust.

Another book that comes to mind is The Books of Jacob Similar to Tokarzhuk, Andrukhovych is not afraid of the volume and of scaring her readers away by the number of pages. Both novels take place in approximately the same geographical territory but a few centuries apart. Moreover, Andrukhovych touches upon the thinkers of the 18th century in her novel. Those thinkers precede Frank, the main character of Tokarzhuk opus. Both novels investigate the untold, less known stories from the past in order to explain the present. But unlike Tokarzhuk who deals with the real historical figures, Andrukhovych creates the characters and the plot within the reality of the historical period in the Holocaust part. In the essay part, she is closer to Tokarzhuk's idea of preserving as many factual details as possible. But Olga then goes and fills the gaps for the areas where the facts are not available. Andrukhovych decides to leave those gaps empty.

And the last comparison is more unlikely Malina by Ingeborg Bachman. I think Bachman’s generation of the Austrian writers were doing exactly what was left unprocessed in the Eastern European literature and what Andrukhovych now tries to achieve. Both Bachmann and her are dealing with the generational trauma. The situations, when the second generation either refuse to acknowledge the direct or passive participation of their parents in the terrific crimes or are becoming the victims of this knowledge, mentally destroyed.

Overall I enjoyed the sprawling nature of this work and its stylistic variety. However, I think it would benefit if the edit would be tighter. This relates to the Holocaust part, but even more to essay’s part. The amount of names and factual material distracted my attention from the ideas and questions this part attempts to pose. This was especially pity as there were brilliant fragments in the essay, stylistically and intellectually perfect.

Another more personal issue I’ve had with the novel is the plot. It is carefully crafted and sustains itself throughout. But I almost wished it would be less of it, less twists, less suspense and mystery. Andrukhovych mentioned somewhere that for her literature was often a hyperbola of reality. I would personally prefer an understatement in some situations. However, I appreciate that this is exactly what might be considered a strength by many other readers of the book.

Until very late in the novel I was not sure how Andrukhovych would be able to connect all of this together. She did it. The novel itself could stand as metaphor for desire of continuity in the history of Ukraine while certain events and the whole historical epochs were deliberately and forcibly excluded from the memory of its people. We experience now again and in real time how the empire from the east tries to destroy the right of this nation to survive as free people with their own land, country, language and culture. The empire will not succeed. And the novel is an evidence how it is possible to glue broken pieces together and recreate the whole, even if it is often hard, ungrateful and tragic work.
Some links:

Executed Renaissance: https://en.wikipedia.org/wiki/Execute...

Victor Petrov (Domontovich): https://en.wikipedia.org/wiki/Viktor_...

The article by Linda Kinstler: https://www.theguardian.com/world/202...

Anatomy of a Genocide: The Life and Death of a Town Called Buczacz is a historical investigation of the events in Buchach before and during the WW2.

[Inna · Rating 5 out of 5]

Моя книга 2024 року💔

[Lily · Rating 5 out of 5]

Дочитала "Амадоку". Три тижні повного занурення і претендент на головну книгу року.

Захват від масштабів - розстріляне відродження, знищення євреїв під час Другої світової і війна на сході України в одному романі. Поки читаєш, здається, що це уламки різних історій, які ну ніяк не скласти докупи - до чого тут раптом влізли неокласики, наприклад? Але нитки життя героїв книги то все зшивають врешті-решт - химерним, неочікуваним способом. І хоч є моменти, де вгадуєш, що буде далі - все одно книжка дивує. Сюжет вивертається й блікує, і оп - ти вже бачиш подвійну, якщо не потрійну перспективу, кола замикаються, персонажі перетинаються, виявляються не тими й загалом ненадійними.

В кінці відчуваєш бажання перечитати, зі знанням нових деталей. А заодно позбирати дорогою ті деталі, на які не звернула увагу. Побачити всі символи - Богдан-Мінотавр, який загубився в лабіринтах пам'яті, Романа-Аріадна, яка простягає йому нитку, щоб знайти вихід. Порахувати всі дзеркальні моменти, яких чимало - старі фото і фото в інстаграмі - як спосіб від-творити і с-творити реальність; Петров-археолог і Богдан-археолог; криївка упівців і "криївка" Пінхаса, абияк зшите обличчя Богдана і професія Професора - тут вже криве дзеркало.

Два слова про стиль - я люблю таке насичене, густе письмо, з купою уточнень, порівнянь, красивих епітетів. Чула враження, що книга розтягнута. А мені от важко було б уявити роман з таким розмахом і сухим, неемоційним текстом. Як і від "Музею..." Забужко, я отримала подібний кайф від багатої мови і в Андрухович. Переліки предметів - реверанси в сторону батька, Ю.А., він теж любить це діло.

Далі - мої думки-здогадки на тему "що хотіла сказати авторка". Зрозуміло буде тим, хто читав, можливі спойлери! Маєте якісь такі ж домисли, діліться, будемо разом пробувати то все скласти докупи.

Хто така Романа? Х̶т̶о̶ ̶т̶а̶к̶и̶й̶ ̶Д̶ж̶о̶н̶ ̶Ґ̶о̶л̶т̶?̶Романа - дух історії, що вирвався з архівів (Архіву) і пробував з'єднати Схід і Захід в одній людині? Романа - це сам роман насправді? Сама книга як герой книги, з поправкою на фемінітив 😏 Бог цього роману, який став залежним від своїх героїв? "Кожен, хто має владу, мимоволі відчуває себе всемогутнім... Вивищуючись над іншими, він фантазує про свободу. Але що нам відомо про його власну залежність від тих, хто залежний від нього?"

А якщо без переносних значень, то знала вона з самого початку, що Богдан - не Богдан? Впізнала вона губи Віктора чи змусила себе просто "впізнати" щось знайоме, що вже бачила й допасувати його до своєї реальності, яку пробувала сконструювати? І лякало Роману, що Богдан згадає - вона не його дружина чи страх, що Богдан згадає, що він - не Богдан? Хоча спочатку, коли здається, наче нам просто не все показують і історія Романи, як вони з Богданом викрадали святого Онуфрія видається такою правдивою, що починаєш сумніватися, може вона справді його дружина.

До чого тут цілий розділ про Домонтовича і неокласиків? Їхні історії потрібні були для контрасту з історією Петрова-Домонтовича, який вижив, а вони - ні. Ну, а історія Петрова зв'язує Віктора-не Богдана з його минулим, дарує йому промовисте ім'я - бо він у якомусь сенсі переможець, як і Петров, обидва змогли вижити. І дача в Клавдієво, куди Романа не хоче повертатися, бо далеко їхати і врешті ночує у Професора, а згодом дізнається всі ті сімейні історії, теж пов'язана з Петровим. На дачі знайшлася і чернетка рукопису "Непроникне" Михайла Борецького - яка, власне, є частиною "Амадоки" про неокласиків. Коло замкнулося. Без цієї частини пазл не склався б.

Момент, коли не-Богдан приходить до професора і трощить його квартиру - йому здавалося, він нарешті склав уламки пам'яті докупи, але вони не тримаються. І він ламає все навколо в квартирі, що мало пробудити цю пам'ять насправді, знову перетворюючи її на уламки.

Чи для виживання важливо також забувати, а не тільки пам'ятати? Історія Уляни і Пінхаса, історія Нусі, Криводяка й Красовського, історія Бучача й людей, які знали, що відбувається з євреями в їхньому містечку, а іноді навіть були виконавцями цього. Чи змогли б вони далі жити, пам'ятаючи все так, як воно було, а не конструюючи собі нову пам'ять? "Вони пригадували те, в що вірили".

[Haska Shyyan · Rating 5 out of 5]

Це абсолютна розкіш кожного речення. Якби цей текст був взагалі без сюжету, якість і густина його така, що можна просто перечитувати сторінки по колу для задоволення. Гостра увага до деталей і тонка чуттєвість витворюють дуже потужну достовірність персонажів, візуалізують ландшафти і інтер‘єри, з метафоричною іронічністю вибудовують суспільні контексти.
І все це в пакеті з досконалим переплетенням сюжетів і інтригою, яка не відпускає до останнього рядка.
Це дуже влучно і майстерно узагальнена картина сучасного світу і ретельний зріз останнього століття.
Це дуже гуманістичне і суголосне мені світосприйняття, де навіть в центрі найбезжальніших систем і м‘ясорубок - людина.
Magnificent and incredible!

[Yuliia Tsyba · Rating 2 out of 5]

Після прочитання цього роману, питань у мене виникло ще більше ніж було до прочитання.
Можливо, мене зафукають. Скажуть, що я не зрозуміла глибини і справжнє мистецтво.
Для мене, це роман – вінегрет, як би грубо це не звучало.

Книжка, з непоганою інтригою на початку, з довгими флешбеками в минуле героїв, які спонукають креслити схемку і робити нотатки, бо інакше, заплутуєшся в героях.
Але ловиш себе на думці, що втягуєшся в цей сюжет і відлипнути від книжки не можеш.
Тема Голокосту, другої світової війни, кохання на фоні страшних подій - це відкидує нас назад в часі, але прив'язка до основних героїв, все ж є.

Обидва головні герої, Богдан і Романа – персони за якими теж цікаво слідкувати і дуже хочеться розгадати загадку, хто вони?
Чому Богдан нічого не пам’ятає? Хто, насправді, ця Романа, яка мета її вчинків?

Але, не дочитавши навіть до половини книжки, починається нарізка того самого вінегрету.
Додається історія єврейського цадика Баал Шем Тови. Далі вплітається історія скульптора Пінзеля.
Йдуть перескакування текстів між цадиком і Пінзелем, і тут додається персона Григорія Сковороди.
На наступних 200 сторінках, ми знову не дізнаємося нічого про наших основних героїв і їх таємниці, бо ці сторінки розказують про українських неокласиків і Віктора Петрова(Домонтовича).

І тільки під кінець книжки, ми нарешті дізнаємося розгадку таємниць Романи та Богдана, але водночас, отримуємо ще більше питань.
А основне питання, навіщо було мішати весь цей вінегрет?
Художній витвір вперемішку з нон-фікшн текстами.
Книжка могла бути набагато цікавішою і меншою (хоч товстунці, мене аж ніяк не лякають).

[Serhiy · Rating 3 out of 5]

Вчора я написав першу чернетку відгуку, але потім її видалив. Сьогодні написав другу, але теж її видалив. Зрештою, я капітулював і вирішив обмежитись цією гіфкою, яка найкраще передає складну суміш моїх почуттів:

[Люда Дмитрук · Rating 4 out of 5]

Насправді, моя оцінка ближча до 3,5: надто суперечливі враження, надто багато всього, надто нерівна оповідь. Це добре написано, але як і з іншими тестами Софії Андрухович - я не можу це полюбити. І я так і не склала всі уламки в цілісну картину. Хоча, може це якраз і єдино можливий варіант прочитання цього роману.

[Alla Komarova · Rating 5 out of 5]

Я, мабуть, ніколи не зможу написати про цю книгу так, як вона того заслуговує. І напевно, що її прочитає набагато менша кількість людей, ніж варто було б.

У цьому є одночасно і якась надія, і відчай. Надія на колись знайдені слова, відчай від непорахованих втрат, від полеглих ще на перших сторінках, від наляканих обсягом чи... відгуками. Моїми у тому числі.

Наш той самий Великий Український Роман вже написаний. Ось він. Беріть.

Він бісить, дратує, кпинить, обурює, дражнить, невдовольняє, роз'ятрює, лютить, сердить. Макітрить, обманює, манить і кидає, зраджує, обдурює, заливає і бреше. Обіцяє, сулить, нахваляється, прирікує, пророчить, заклинається. І зрештою закінчується, нічого не пояснивши.

Але в кінці, якщо (коли?) ти нарешті розумієш, нащо все це було, що це було, навіщо було лише це, то приходить осяння. Я бачила обличчя людей, їх наче торкався крилом янгол. Раптом. Але фурх і знову нема.

Вмикається світло, мотор, камера — дійство не зупинялося ні на мить, це лише три акти з нескінченості, що вам показали.

Понівечений в АТО боєць, що повністю втратив пам'ять. Його звуть (?) Богдан. Дивна жінка без віку та зовнішності, яка береться розказати йому його історію. Її звуть Романа.

"У вас хороше ім'я. Говорить само за себе".
Як і ваше, сказав Чоловік.

Вам ніколи не вдасться прочитати цей твір з першого разу. Зрештою, з другого, третього чи якогосьтам також. І цим він прекрасний. І огидний теж цим самим. Він висотує купу сил, а от чи дасть щось взамін залежить не від нього.

"НепрОсті" Тараса Прохаська і "Амадока" Софії Андрухович. Цього вже достатньо, аби стверджувати, що Велика українська література відбулася.

[Ольга Савоцька · Rating 3 out of 5]

Тяжко-важко, зі скрипом і розчаруванням.

Що не так з "Амадокою"?
Що каже анотація? Що хлопець Богдан після тяжких поранень на сході втратив пам'ять, а отже себе. Це так, це історія одного, ніби то і головного героя. Одна закохана жінка дуже хоче йому допомогти пригадати. От тільки що і навіщо вона хоче, щоб він пригадав?

Чому ця книга так важко читається? Чому головний герой від сили з'являться на декількох (можливо з десяток) сторінках із загальних 832?
Чому про його батька, матір, а особливо бабусю Уляну і її сестер Христю і Нусю та її чоловіків Криводяка і Пінхаса і її матір з батьком ми читаємо на протязі всієї книги? Чому авторка на кожне слово пише не одне визначення, а цілий десяток синонімів? Чому описуюються абсолютно всі предмети, які тільки могли опинитись в тій чи іншій сцені? Чому одне запитання чи речення написано в десятьох варіяціях? Чому б не написати зо 3 чудових книги замість однієї "Амадоки"? Чому тут так багато всього? Чи це такий новий жанр - вмісти в одну книгу всі свої письменницькі ідеї і напрацювання?
P.S. той хто читав "Амадоку", зрозуміє чому цей абзац такий...

Про що ще ви читаєте, коли читаєте Амадоку?
Про Пінзеля - скульптора, його творчість; про Бааш Шем Това - засновника однієї течії в юдаїзмі, його вчення; про Сковороду - філософа.
А один розділ на 178 сторінок зовсім не пов'язаний з основним сюжетом розповість вам про українську літературу, зокрема про Домонтовича(Петрова), Зерова, Рильського, Драй-Хмару, Хвильового, Філіповича та ще багатьох.

Після анотації я думала, що головним героєм буде головний герой, пробачте за тавтологію.
Особисто мені хотілось більше дізнатись про думки Богдана, його відчуття і почуття.

Але під час і після прочитання у мене залишився осад. Почуття обману не покидало ні на одній сторінці.

І чомусь згадалась історія про Оскара Уайльда.
Одного разу він побився об заклад, що напише книгу за тиждень. Він це зробив. За тиждень був написаний "Портрет Доріана Грея". І видавництво тут же готове було його видати, але за однієї умови: - потрібно ще трохи тексту для необхідного об'єму. Тоді Оскар Уайльд дописав ще один розділ в якому перелічував найрізноманітніші захоплення Доріана: які марки чи плакати колекціонує з усіма їх назвами, які книги читає, вистави дивиться, про гобелени, коштовне каміння, ароматичні масла і ще багато чого...

Я не знаю з ким і на що побилась об заклад Софія Андрухович, пишучи "Амадоку", але я не хотіла бути втягнутою в це.

Звичайно, щоб написати таку об'ємну книгу з такими описами і прописаними історіями практично для кожного персонажа, потрібне неабияке вміння і завзяття.

Проте, відчуття обману, через дисонанс анотації і очікування з реальністю книги, не дають захоплюватись цією працею. На жаль.

Це було просто читання, читання заради прочитання 832 сторінок.

[OKSANA ATAMANIUK · Rating 4 out of 5]

«АМАДОКА»
Софія Андрухович
Видавництво Старого Лева 2020
⠀
Атмосфера роману невідворотньо затягує в часовий калейдоскоп історії.
⠀
Авторка безжально кидає вас у прірву відчуттів і болючих ран.
⠀
Постійне передчуття майбутньої трагедії.
⠀
Неможливість вплинути на хід історії - як намагання втекти від жахів під час сну.
⠀
Невідворотній мактуб.
⠀
Читати через цікавість і гнітючу атмосферу болю.
⠀
Шукати в Google локацію Язловецького монастиря, данні про Баал Шем Това, фотографію сім‘ї Зерових, данні про скульптури Пінзеля, - а в результаті купити книжку «Доктор Серафікус» Віктора Петрова-Домонтовича.
⠀
Авторка зшила історію країни - по клаптиках історії однієї сім‘ї, а одну людину - зі шматочків вибранних біографій.
⠀
Історії любові й зради.
⠀
Історії виживання і пристосування.
⠀
Історії хворобливої влади.
⠀
Історії смертей, які відбитком лежать на долі кожного героя книжки.
⠀
Читати щоб пам‘ятати, вірити і прощати.
⠀
Цитата:
⠀
«Думка ця розтривожила Пінхаса, змусила його серце неприємно тріпотіти в самому горлі: невже тут неподалік може критися жива істота, чимось схожа на нього - переслідувана, небажана там, назовні? І з яких причин, цікаво знати, вона стала небажаною: через речі, які накоїла свідомо або через помилку? З пристрасти, злости, з голоду, шукаючи справедливості - або тому, що їй приписали ознаки, неприйнятні для тих, хто встановлює у світі лад?
⠀
Може, тому, що її не запитуючи, не цікавлячись тим, що вона за людина, зарахували до категорії істот, на яких не варто зважати, істот, перед якими не може бути почуття провини, вбивство яких не вважається гріхом або злочином, а навпаки - обов‘язком і необхідністю, істот, яких не захищає жоден закон, яких можна хіба що витиснути з останніх соків і розчавити, не звернувши на це особливої уваги?»
⠀
#примхливачитака
#амадока
#софіяандрухович

[wow_42 · Rating 3 out of 5]

у мене когнітивний дисонанс.

з одного боку, всі називають книгу «Амадока» великим інтелектуальним українським романом, що, начебто, так і є.

проте з іншого боку — це книга з простою ідеєю, дуже очевидні та товсті метафори (на поверхні води, хех), немає глибини персонажів, все фрагментарне, багато повторів, та й настільки примітивно очікуваний фінал, що мені аж гірко стало. враження, наче раптом художня книга переривається белетризованою дисертацією (зрозуміло навіщо цей прийом зроблено, але просто нудно читати). deus ex machina теж не залишається осторонь, зручно.

зрештою, роман «Амадока» для української літератури важливий, помірно інтелектуальний, можна сміливо радити читати вестернам, зроблено багато роботи, дуже красиво текст написаний. до фірмового стилю Андрухович питань нема.

але попри таку певну монументальність і важливість — я не скажу, що мені цілковито сподобалось. та й це не було захопливе читання. все занадто вимушен��, з претензією, з надривом.

чи я шкодую, що прочитала? звісно, що ні.
чи стане книга моєю Roman Empire? ні.

[Ірина Грабовська · Rating 4 out of 5]

Це була дуже довга і цікава подорож. Я люблю, як пише Софія, хоча в цій книзі у мене все ж лишилися питання до доцільності величезної кількості деталей (і 200 сторінок про Домонтовича). Також абсолютно неясно, як людина, що все життя розмовляла російською і, цілком імовірно, української толком не знала, так спокійно почала говорити українською після страшної травми і вірити в історію свого галицького походження. Увесь мій донбаський досвід повстає проти такого сюжету, бо більшість мого оточення не могли звʼязати двох слів українською, хоч і чудово розуміли та читали. Та і травми голови аж ніяк не сприяють легкій зміні мови.

Все інше було цікавим і неймовірно добре написаним, а частина про Голокост навіть надихнула мене на поїздку в Бучач, і я тепер після неї перечитаю все!

Окремих подяк вартує озвучка на Абуці, просто божественна. Такий гарний і смачний голос, так атмосферно.

[Nata Yeromenko · Rating 3 out of 5]

моє читання Амадоки перетворилося на якийсь мазохістичний акт. воно не приносило мені жодного задоволення; я заковтувала і перескакувала цілі сторінки, знуджена густими, штучно сконструйованими описами внутрішнього життя героїні, але не могла перестати читати. книга нагадувала витинанку з паперу або чудно викресану льодову скульптуру - очевидно майстерною завдяки ремісничій обдарованісті авторки, але існуючою поза будь-якими правилами контексту чи внутрішньої природи. коротше кажучи - живі люди так не поводяться і не розмовляють, тому з геро_їнями неможливо ідентифікуватися. за метафорою Джорджа Мартіна Андрухович швидше письменниця-архітекторка, ніж садівниця, бо як накреслила собі амбітну лінію партії, так за нею і йшла, без огляду на перешкоди. особливо цікаво було прочитати "Амадоку" із засиллями сцен, де за геро_їнь говорить авторка ("він описував", "вона говорила") і де текст суттєво переважає контекст після "Сліпого вбивці" з її двохрядковими діалогами, де в описі одного жесту і однієї думки героїні цілком самодостатньо вміщено два роки її життя.

[Marichka Blindiuk · Rating 3 out of 5]

• колаж розрізнених історій

• пошук схожості між Сходом і Заходом

• роз'ятрювання тем ХХ століття, щоби сказати про сьогодні

• було би менше – було би краще

[Daria Fujino · Rating 5 out of 5]

Амадока викликала в мене дуже різносторонні емоції під час читання - від нудьги до абсолютного захвату аж до болю в серці. Я не впевнена чи змогла осягнути хоч половину задуму авторки, бо це настільки складний і багатошаровий текст, що його однозначно хочеться перечитати.
Безперечно одна з найзнаковіших книжок в сучасній українській літературі!

[Marysya Rudska · Rating 5 out of 5]

Мої роздуми про роман “Амадока” Софії Андрухович

Коротко

Я вдруге прочитала роман Софії Андрухович "Амадока" і не жалкую. Роман грубий на 800 сторінок і дуже сильний. Це розповідь про особисту пам’ять, яка сплетена з ниток родинної пам’яті, пам'яті громади, пам'яті нації.

А також це роман про забуття. Забуття це віднайдення чи втрата себе?

“Те, що нас творить, те, з чого ми складаємось, — це також і все, що нам невідомо, що ми воліємо забути, до чого ми не можемо дістатися, до чого нам ніколи не докричатися. Оцей погляд, спрямований у спину собі самому, поки власний погляд спрямований у непроникне. Оця неможливість за волосинку від осяяння: просто озирнись — і помахай рукою.”

Довго і зі спойлерами. Будь ласка не читайте це, якщо Ви ще не читали роман, але плануєте. Воно, звісно, правда, що хороший роман спойлерами не зіпсуєш, але яка ж то насолода пройтись цілиною роману, не знаючи, що там буде далі і до чого це все веде.

Головна героїня роману - Романа працює в архіві. Ну бо де б ще мала працювати героїня роману про пам’ять, правда ж? Архів - це таке прямо іконічне місце збереження пам'яті. Архів описаний холодною норою, вузькі темні приміщення, холодні і задушливі. Навіть в літній день треба вдягати вовняний светр.

Це алюзія до чого, що пам'ять, як коріння - йде в глибину, в ґрунт чи це про потайбіччя. Якщо пам'ять - це більше ніж людина й збереженням її займаються не на цьому світі, а такі собі мойри-берегині в підземеллі - Коротулька Саша, директорка і Романа.
“Тепер він розумів, скільки всього було там, унизу, в ґрунті, в таємних лабіринтах і печерах, у сховках, де дозріває і розлущується насіння.”* (*це цитата не про архів, з іншої частини тексту, але мені дуже перегукується)
Романа, звісно, ніяка не берегиня, вона скоріше паразит. Як паразит чужих історій Романа не має своєї. Ми нічого про неї не знаємо - хто її батьки, де вона провели дитинство, де її дім врешті-решт. Зате Романа добре всотує чужі історії. Вона викликає довіру, особливо в старших людей. Вона живе на дачі одного з відвідувачів архіву до якого дивним чином втерлася в довіру.

А потім вона зустрічає Богдана Криводяка і отримує валізу з сімейною історією Криводяків і розповіді Професора (батька Богдана). Цікаво, що валізу теж дістали з підземелля, з погріба. Отже, Романа отримала повний пакет сімейної історії людини. Це, звісно, потужний інструмент.
Можливо це відчуття влади, прямо таки деміургічності, спокусило її на експеримент. Романа отримала інформацію про тяжко пораненого бійця з спотвореним обличчям і амнезією. Вона представилась лікарям його дружиною, оплатила лікування і почала "відновлювати" чоловікові пам'ять розповідаючи історію Криводяків.
Коли я читала вперше, то довго я думала, що це і є Богдан Криводяк, цей чоловік з спотвореним обличчям. Вдруге читаючи я вже бачила маячки розставлені письменницею, наприклад, різний колір очей. Така дрібна деталь в романі на 800 сторінок з купою героїв, історій, емоцій. Чи от Романа назвала неправильний розмір ноги чоловіка. А ще психіатерка казала, що він у ві сні говорить російською (може бреше ця Слонова, а?)

Отже, головна інтрига твору - чи приживеться пересаджена пам’ять? Чи є людина поза пам’яттю чи пам’ять це і є людина? А пам’ять яка - та, до якої є доступ чи та, що вже перетворилась в компост саду нашої свідомості?
Оригінальний Богдан Криводяк займається археологією, нею також займається Віктор Петров-Домонтович, якому присвячено вставне ессе в цьому романі.
“те, наскільки багато можна довідатися про життя давніх людей із місць їхніх поховань. Так, ніби смерть найкраще здатна розповісти про життя.”
Повертаючись до того, що це роман про пам'ять: боєць, який втратив пам’ять - втратив також і своє обличчя. Таке чітке повідомлення - що пам'ять - це наша ідентичність.
Там є ще одна героїня - Зоя, донька Галини. Галина має свою таргічну і складну історію. Її вихрестили з Фейги (тобто вона була єврейкою) і переховували в себе бійці УПА ще коли та була геть мала. Коли червоноармійці знищили боївку - то Фейгу усиновив совєцький майор. Він доглядав за нею щедро і дбайливо, але дівчина так і не змогла відновитися від пережитої травми втрати родини і втрати ідентичності. У дорослому віці вона любила розроблювати туші тварин. Це, звісно, згадка про її батька шохета (це різник у ортодоксальних євреїв), але я подумала, що це з неї ніби зняли шкіру її ідентичності і нова так ніколи не приросла.*
Навіть народження дитини, власне Зої, не допомогло Галині-Фейзі:
“Вона ніколи не підвищувала на мене голос, — говорила Зоя. — Але я й ніколи не мала певности, чи підозрює вона про моє існування. Іноді я помічала її погляд, звернутий на мене, і аж заходилась від щастя: кидалася до неї з розкритими обіймами або навпаки — завмирала, не зводячи з неї очей, широко усміхаючись або починаючи плакати. Але вже за кілька митей розуміла, що вона дивилася на щось інше, на щось, заховане в ній усередині. На людей, яких я ніколи не знала і які були для неї набагато ближчими від мене. Я так хотіла довідатись, хто вони, аби бодай таким чином до неї доторкнутися: її вовча родина чи лісові бандити? З ким залишилось напов��ення моєї мами там, у минулому, коли вона була маленькою дівчинкою? З ким їй так добре, що вона не хоче, не може навіть миті побути поруч зі мною?”
І от ця Зоя - відірвана від своєї мами, від пам’яті почуває себе незручно з власним обличчям і вона постійно перекроює його за допомогою пластичної хірургії, щоб знайти своє справжнє обличчя. Вона стає коханкою сина коханої свого брата, щоб з'єднатися з цією пам'яттю на фізичному рівні. Та це не допомагає, бо пам’ять залягає куди глибше.
Тож в Зої теж є шрами, які заподіяла вона собі сама. Бачите, шрами - важливий символ цього роману. Там є порівняння, що шрами - це як мапа.
Тож які в нас ще є шрами в цій книжці?
Шрами навколо зап'ясть є у Богданової баби Ульяни. Вона заподіяла їх сама собі.
Шрами є у Романи. Ми не знаємо, що з нею відбулося. Напевно щось достатньо жахливе, що змусило відмовитися від використання свої історій і почати жити історіями інших людей.
Коли авторка описує помешкання Романи то часто йдеться про гниття, плісняву, руйнування від часу. Жити чужими історіями може бути руйнівним в багато-різних способів.
Чужою історією певною мірою жив дід Віктора - він був цензором, що читав переписку Софії Зерової і Віктора Петрова (Домонтовича), він так сильно захопився, що вкрав кілька листів і за це його було покарано.
“Вона долала спокусу повернутись у теплий м’якуш незастеленого ліжка, в затхлий морок своєї потаємної нори’’
Мені здається, я буду перечитувати цей роман ще з часом, бо це плетиво історій, шрамів і стародавніх мап викликає в мене стільки думок і емоцій, що це ніколи не можна перетравити за один раз.

[Олена Павлова · Rating 5 out of 5]

Почала читати «Амадоку» — і смакую кожне речення. Красиво написано, густо, чуттєво. Подобається мова — зачаровує це «Собаки валували». Захоплює проведена письменницька робота — звідки авторка знає всі ці назви рослин, рибок (зірчастий агаміксис!) медичні терміни, це прекрасно: читати книжки, у яких тобі називають предмети, які ти бачив наживо сотні разів, але не знаєш слів на їх позначення.

Дія роману «Амадока» часом відбувається на Подолі, а я читаю його замкнута на Оболоні, колись їх відділяли 10 хвилин метро, тепер між ними наче прірва. Я відчула, що так скучаю за щоденним Подолом, його красою, атмосферою світлом і запахом і смітниками з щурами і церквами. Читаю фрагменти про Пінзеля, і думаю, як я скучила за Західною Україною. Причепурена перед Великоднем, заквітчана вишнями та тюльпанами, з побіленими бордюрами, вона якраз найгарніша.

Сподобалося, як текст роману побудований зі сцен за фотокартками. Це як колекція спогадів, різних митей. Це як життя, яке минає — воно наче б то було, ці всі люди, їхні обриси, нечіткі розмиті зображення. За цими силуетами ледь впізнаваними — історії, сюжети, почуття, біль, родинні таємниці.

Кілька тижнів тому бавилася цими колоризаціями старих фотографій від My Heritage. От цей роман — наче колоризація старих вижовклих родинних знімків нашої спільної історії. Це люди інших часів, «таких уже не роблять», як-то кажуть.

У цьому романі все про пам’ять — і амнезія, і робота героїня в архіві, і відновлення пам’яті, і втрата. І наповнення пам’яттю і підміна, і крадена пам’ять. Пам’ять — це те, що в нас постійно хотіли забрати. І те, що нам треба віднайти, як напівміфічне озеро Амадока.

[Maryana]

A captivating piece on the complexity of identity, memory, forgetting and history. In fact, this novel is almost obsessed with memory, a kind of memory which is no more. Despite a certain sense of fragmentation, just like on the illustration on the cover, I feel there is a single thread than binds everything together, but I haven’t figured it out yet. I hope to share more details after I finish reading.

Good news (is it even possible these days?) - Simon & Schuster has acquired the worldwide English translation rights to this novel - Amadoka by Sofia Andrukhovych.

[Maryana Horlach · Rating 5 out of 5]

Неймовірний роман, від якого я нічого не очікувала, нічого не знала про зміст і від якого зрештою залишилась сповненою відчуттів, сліз, болю і захопленням від сили цього тексту. Знаю, що багато хто каже, що його можна було б скоротити на третину і він нічого б не втратив, але не уявляю, що можна звідти викинути - тут все на своєму місці. 100 років подій, людських доль і життів, мабуть, не вкладеш в менший обʼєм. Скидаю капелюха перед авторкою - не знаю, як вона знайшла сили і витримала процес виливання такого обʼєму болю і горя на папір. Не памʼятаю жодного іншого тексту, над яким би я так ридала і не могла зупинитись читати далі.

[Mariana Gevak · Rating 5 out of 5]

«Амадока» Софія Андрухович.

Хочеться написати ці три слова, а далі.... Мовчати.

До цього роману важко підібрати слова. Їх написано так багато. Стільки ж прочитано. Стільки ж пульсує у мозку.

Книгу оцінить не кожен. Вона чудова, складна, багатошарова, красива, страшна, важлива.

Вона — про пам’ять. Самоідентифікацію через пам’ять поколінь, знання історії, загальної та власного роду. Про тяглість. Генетичний біль.

Героями роману є то наші сучасники Богдан та Романа, то сільська дівчина Уляна, єврейський хлопець Пінхас, український повстанець, енкаведист, то взагалі Сковорода, Пінзель, Домонтович, Зеров, Драй-Хмара інші неокласики та загальна амнезія .

Війна на Сході переплітається з Голокостом, перетікає у період репресій української інтелігенції, знов повертається і кружляє по колу.

І кожен клапоть цієї тканої історії важливий. Він про нас. Про нашу країну. Про її біль і її незчисленні втрачені багатства, інтелектуальну еліту, якої так бракує зараз. Про величезну глибоку яму, в яку закопали українські таланти, пригорнули землею так щільно, що минуло сто років, а вони ніяк не проростуть заново, бо їх втрамбовують щораз сильніше міцною і впевненою пропагандою невігластва, неуцтва і посередности.

Система, яка здатна перемолоти найстійкіших, ніколи не збудує чогось вартісного і живого.
Лише страх, ненависть та занепад.

Чи здатна людина жити без пам’яти?
А любити?
Бути собою?
А Нація тоді як?!

Чи завжди те, що ми бачимо є таким, як ми його бачимо? Чи справді ми вміємо розрізняти маніпуляції, неправду, фейки? Особливо у буремний час доступних соцмереж?

Люди, завжди найперше просто люди. Зі своїми слабкостями, недосконалостями, дивацтвами.
Навіть генії. Особливо генії.

Роман відсилає до текстів, листів, фотографій, цитат. Він спонукає шукати і вдумуватися.
Жити у складні історично часи завжди складно. Часто люди роблять якісь кроки лише тому, що не можуть їх не зробити. Без роздумів, без моралі, без вибору. Часом вони помиляються, часто це коштує комусь життя. Але система річ невблаганна. Або ти, або тебе. Минуле відгукується у майбутньому, впливає на нього, від вчинків предків залежать і дороги прийдешні поколінь.

Хто тут герой, хто переможець? Чи є такі взагалі, і чи, власне, так це важливо ?

Романа для мене взагалі стала таким собі продовженням Стефки з «Фелікс Австрії», людиною, яка живе у власних ілюзіях, крізь їхню призму дивиться на світ, намагаючись його підкорити своїй системі координат. Коли ж її, старанно вибудована, бульбашка нарешті, лускаючи, розсипається на тисячі розрізнених шматочків, та, яка берегла чужу пам’ять, геть забула, хто вона сама і для кого змогла б розказати свою, правдиву, вистраждану і живу історію.

То чи існує вона?
Дихає, безперечно, відчуває але чи досить цього щоб тривати?

Пам’ять, знання додають життю кольору та змісту. Забуття, необізнаність виїдає барви, позбавляє смаку, лишає сенсу.

«Амадоку» щиро раджу до прочитання і до осмислення. У цьому романі оживає минуле, а якщо ми не зуміємо розпізнати тривожних сигналів, то й найближче майбутнє.

[Kate Tolokolnikova · Rating 5 out of 5]

Зважаючи на теми, очікувала, що це буде болюче читання. Так і виявилося, але водночас “Амадока” мене захопила. Це сильний, вражаючий глибиною (а іноді і поворотами сюжету) роман, який найбільше мене зачаровав стилем.

З самого початку Софія Андрухович майстерно інтригує сучасною сюжетною лінією, розв'язка якої ві��бувається на останніх сторінках. Але до них веде непростий і дуже неоднорідний читацький шлях.

Відчувається ґрунтовне дослідження авторкою історичного матеріалу. Зокрема життя довоєнного Бучача й кривавих років під німецькою окупацією. Ця, друга частина роману про українську та єврейську родини, мені видалася найсильнішою. Вона вражає на різних рівнях, спонукає читати про ці події ще. І не допустити такої трагедії знову. А от третя частина про Віктора Петрова та Розстріляне відродження видалася мені другорядною. Це важлива тема, написано гарно, але...Після загадок першої частини й справжнього струсу другою — думаю, деякі читачі "Амадоки" просто не готова до розмови про трагічні 1930-ті. І з рештою сюжетних ліній ця пов'язується так собі. Хоча з цікавого кута. Про цю історичну травму я б залюбки прочитала в окремій книжці Софії Андрухович. Більше моїх вражень тут: https://vivat-book.com.ua/blog/podoro...

[Ірина Жураковська · Rating 5 out of 5]

Добре подумайте, перш ніж брати до рук «Амадоку» Софії Андрухович.
Ви впевнені? Ви готові?
У вас точно достатньо ресурсу та внутрішньої стійкості? Енциклопедичність та бажання шукати і звіряти супутні джерела також у плюс.
Я готова не була.
Що я знала про «Амадоку»? Що йдеться про найбільше в Європі озеро, що згідно з античними та середньовічними картами знаходилося на території українського Поділля, а потім безслідно зникло. Що йдеться про проживання і роботу з травмами (приватними і суспільними) і про кілька поколінь українців (родинна сага, стійкий тренд). Я читала захоплені відгуки про майстерне сплетення авторкою кількох сюжетних ліній. Власне, передусім я мала стовідсоткову довіру до авторки, тому і взялася, пірнула в роман, не думаючи про наслідки. Авторка й сама знає і про свою майстерність, і про владу над читачем - і зловживає цією владою не гірше за Красовського та Вікторового безіменного діда. Мої очікування ґрунтувались на враженнях від обожнюваного роману «Фелікс Австрія»: це має бути майстерно, інтригуюче, захопливо та декоративно-красиво. Але «Амадока» - це анти «Фелікс Австрія». Так, це ще майстерніше та розумніше, це хворобливо-інтригуюче, це по-своєму захоплююче (як може зненацька захопити вірус, від якого немає ліків і вакцин, тож лишається тільки пережити, перетерпіти) і декоративно-потворно. Фізична потворність персонажів римується з повторністю вчинків та ідеологій. Усе, що є прекрасного приречене на спотворення у тій чи іншій формі, а нашарована потворність, заперечуючи сама себе, стає іншою формою краси - ось і Романа впивається шрамами й спотвореним обличчям свого коханого.
Героїня роману Романа під час першої зустрічі з Богданом відмічає, що її тримає поряд з ним магнетичний дискомфорт. Те саме відбувається і з самим романом. Цей текст дискомфортний з першого рядка і до останнього. «Ось він - її чоловік. Ось темні відбитки його пальців на її передпліччі» - з перших рядків ми бачимо жертву побутового насилля, і все що є в тобі прогресивного та феміністичного кричить їй: тікай! Натомість героїня продовжує любовно описувати залишені чоловіком синці. Брр! Дискомфорт не зникає навіть коли закінчуєш читати - і це найбільший спойлер. Я і цей пост пишу в надії, що він допоможе звільнися від цього дошкульного відчуття. Дискомфорт змушує повертатися до перших розділів роману: а може я помилилася? Може між подією А та подією Б, дійсно, минуло сім років? Але ні, все правильно: один день. Маніакально вираховуєш хронологію, і все одно події не сходяться: усе вказує, що баба Уляна померла після 2015, але ось згадка, що Богдан на її похороні «юний студентик», хоча у 2015 йому має бути більше 35. А Зоя має бути на 10-15 років молодшою за Професора, але в старості здається на років 10 старшою. Порядок подій, хронологія, причино-наслідкові зв’язки, перемелено і перекручено, як тіло Чоловіка. Якби це був роман початківця, це можна було б списати на авторські помилки, але пані Софія Андрухович так детально сплітає та плекає усі історії, що ти точно знаєш: це зумисно. Щоб читачу муляло й заважало. Так само вона вперто не називає цього «містечка твого дитинства», детально вказуючи назви вулиць, архітектурні пам’ятки, річку - аж доки ти не відкриваєш карту, щоб з’ясувати, чи це уявне місто чи реальне. Знаходиш Бучач. От тоді авторка також підверджує: так, Бучач, можна було і раніше здогадатися, - і більше не соромиться називати місто прямо. А от деякі важливі персонажі залишаються безіменними навіть після кокетливої ремарки авторки про те, що вона ж так і не сказала його імені - і продовжує не говорити. Розповідаючи про Вітора Петрова вона зазначає: «якщо ви досі не подивилися його фото» - і ти, вкотре проклявши весь сучукрліт разом з його Патріархом та Патріарховою дочкою, покірно ідеш гуглити фото Віктора Петрова. З Петровим пані Андрухович зовсім пускається берега і видає величезним шматком взагалі окремий величезний художньо-документальний текст про Віктора Петрова, а принагідно неокласиків, розстріляне відродження, чіпляючись за кожне згадане імя, щоб дати і його розлогу історію. І ти, хоч як уже звикла до вставок про майстра Пінзеля чи Баал Шем Това, вигукуєш роздратовано:
- Та що ж це за WTF? Це взагалі не те, що я збиралась читати.
- А що ти збиралась читати?
- Та ж «Амадоку»!
- Ну от і читай «Амадоку».
У романі взагалі незрозуміло, хто головний герой, хто другорядний, де тут протагоністи, а де антагоністи. Тут так і не вистрілює показана у першому акті рушниця, натомість у третьому акті тобі дають іще одну рушницю з просто уже безсоромним «Вона теж не вистрелить» (ну добре, дослівніще «Кому тепер вона зможе розповісти власну історію?»), і тобі хочеться усе трощити і розбивати у безпам’ятній люті, як це робить головний (чи ні?) герой (чи ні?) І натомість замість відкласти книгу і жити спокійно, тішиш себе надією знайти відповіді в інших згаданих в «Амадоці» художніх текстах, або перечитати уважніше у пошуках відповідей. Знову зануритися в сплетіння відчужень, родинних таємниць, зрад, нашаровані провини, у безжально детальні та психологічні описи епізодів Голокосту чи сталінських репресій.
От ви точно до такого готові?
Воно вам точно треба?
А ще не відпускає думка: оці дитячі спогади про промзону Маріуполя, цей погляд очима маріупольського хлопчика - що це? Спроба зшити Схід і Захід України? Чи натяк, що результатом такого зшивання буде потворний безпамятний Франкенштейн, типу головного героя? Чи що навіть такий Франкенштейн має право на життя і власну історію?

[Yuliia · Rating 4 out of 5]

Для чого Романа забрала до себе чужого чоловіка і нав‘язливо розказувала йому історію не його життя?

[Віта · Rating 4 out of 5]

'І все ж таки він говорив! Він говорив докторальним тоном самовпевненої людини, немов на урочистих зборах з катедри перед ситими й розсудливими, добре одягненими людьми. Немов на ньому була не брудна, засмальцьована ватянка, а чорний сурдут, лаковані черевики й туго накрохмалений пластрон сорочки, і гайвороння не перелітало з дерева на дерево, і він не чухався, і заіндивіла борода не стирчала в усі боки розпатланим клоччям, і каламутні окуляри не були перев'язані мотузком'.
'Амадоку' можна прочитати за стільки ж днів, за скільки Бог створив світ. Тільки всі ці дні читач є свідком того, як не творяться, а руйнуються тисячі життів - окремих людей, цілих народів (частина про винищення євреїв у Бучачі), цілих пластів (української) культури, міст (понівечений під час Другої світової Київ). Двічі я пошкодувала, що взялася за це читання. Спершу - бо перші десь 150 сторінок описували суцільні любовні стосунки, найбільш притомні з яких були між пораненим чоловіком у госпіталі і акваріюмним сомом))) У якийсь момент було відчуття, що читаю Ірен Роздобудько абощо, тільки все описано красивішою мовою, і окремі інтроспекції героїв таки заворожували. Але дотягла до другої частини - а там Бучач, оповідь стала затишною, наче старосвітський роман про дитинство і дорослішання, і ще містилися натяки розповіді про Пінзеля - як тут встояти. Затишок завершився швидко, бо прийшли нацисти й авторка розгорнула панорамну і водночас дуже детально прописану розповідь про винищення євреїв. Якщо здавалося, що більше жахів у цій книзі не поміститься - це спростувала вже наступна частина, у якій настільки ж деталізовано, і значно страшніше, бо на приклада�� окремих реальних постатей, розказано про винищення у 30-х роках українських вчених, письменників, митців... У цей момент вже хотілося вдруге закрити і більше не повертатися до книги, але з інших причин: дуже несподівано художня оповідь перейшла у вимір монографії чи-то белетризованої біографії, облюбованої Віктором Петровим (Домонтовичем), і важко було так раптово перемкнутися на інший стиль - це наче зовсім інша книга (і недаремно часом виникає запитання, для чого вона тут). Проте для мене зрештою це виявилася найстрашніша і водночас найкраща частина "Амадоки". Спершу довелося продиратися через якісь абстрактні міркування Софії Андрухович про постать Віктора Петрова (авторка дещо зловживає, як на мене, фантазуваннями про 'внутрішній світ' відомих людей, як-то Пінзеля чи того ж Домонтовича). Але архівний, фактажний бік зрештою бере верх і вже неможливо упродовж годин відірватися від реального опису трагічних життів. Чи ви знали, що Зеров намагався не збожеволіти на Соловках, кожної вільної хвилини обмірковуючи переклад Енеїди, зважуючи доцільність кожного слова. Драй-Хмара від початку постановив собі пережити заслання і повернутися додому (не повернувся), а божеволіючи від голоду, божевільно прекрасно описував у листах минулі застілля. У Рильського після допитів уже ніколи не росли вуса - йому їх тоді повиривали жмутками. Архітектор Каракіс, якого змушували зводити світські споруди на місці підірваних церков, ризикував життям, самовільно пересуваючи будову подалі від сакрального місця, а збудоване ним приміщення Історичного музею повернуте до фундаменту Десятинної церкви, наче розгортаючи до неї обійми, й саме нагадує храм. Примарою ж, яка проводить читача цією частиною оповіді, цим колом пекла, є невловна і не розтлумачена досі постать Віктора Петрова-Домонтовича (хто ж не зачитувався ним у студентські роки?) Цю частину я проковтнула, не в змозі спинитися. Такий обшир інформації, такий згусток болю, такий шок від насильницького обірвання геніальних, блискучих життів. Наважуся навіть сказати, що решту книги можна й не читати - а прочитати ось цю частину, 'про неокласиків', - обов'язково, і перечитувати, і знову повертатися до неї. А ще ж є центральна сюжетна лінія, з якою все це не обов'язково й пов'язано, але в якийсь момент це стає неважливо. Хочеться просто розчинитися десь поміж цих сторінок, щоб побувати на лекції в неперевершеного промовця Зерова чи навіть на його суді, де він викликав шквал оплесків навіть усупереч обвинувальному вироку на свою адресу; повештатися з Рильським і Домонтовичем довколавокзальним районом Києва, з якого планували створити окреме місто Александрію; навідатися до авангардного ресторану на Дніпрових схилах, спорудженого вже згаданим, згодом упослідженим архітектором. Але ще ж треба таки дочитати про понівеченого на сучасній війні головного героя - і завершення цієі сюжетної лінії, зрештою, не розчарує своїм несподіваним проясненням. Ще б якось прояснилось в голові, щоб написати більш виважений і логічний відгук)) У ньому було б трохи критики, як-от на тему відсутності доброї редактури, бо часто цілі параграфи починають повторюватися; принаймні одна 'любовна' лінія зовсім зайва або принаймні могла б бути описана менш детально. Але відчуття наразі таке, що то все не на часі. На часі почитати Домонтовича і неокласиків - і ще раз повернутися до тієї страшної частини про наглою смертю обірвані прекрасні життя

[Iryna Yurchenko · Rating 5 out of 5]

Уявіть собі чоловіка, що повернувся зі Сходу – понівечений як тілом, так і пам'яттю. Жінку, яка впізнає Чоловіка за губами і взвалює на себе, наче ношу, аби допомогти йому згадати все. Старого, що посварився з сином і вимушений спостерігати згасання дружини, знаходить крихту розради у Жінці, її готовності слухати. Уявіть.
⠀
Уявіть собі єврея, захованого у ямі під підлогою сім'ї, що наче колись дружні, свої, але Голокост диктує свої правила. Дівчат, що ризикують через Єврея, через партизанів у криївках, через свої почуття. Уявіть.
⠀
Уявіть собі письменника, що у часи сталінського терору творить, друзі якого замордовані владою, а його можливість життя аж надто туманна. Уявіть.
⠀
І цих уявіть тут більше, тих, що кожним розділом б'ють болючим ляпасом, питаннями, глибинним копанням. Амбівалентні, неоднозначні персонажі, суміш історичності та психологізму, неймовірна метафоричність тексту, деформація героїв доводять — ти не спроможний бачити повну картину реальності, а твої судження про людей, їх вчинки – не можуть бути остаточними. Завжди є щось ще. Та й де вона, межа між істиною, власною правдою або ж тією, що ти хочеш бачити та фантазією? Де спогад стає міфом, а бажане, власне трактування спотворює ту правду? Які наслідки тягнуть за собою дії, а згодом і спогади?
⠀
Спотворення. Травми. Шрами. Фізичні, внутрішні, суспільства, народу, країни... Поодинокі історії змальовують величезну панораму, тягнуть за собою більше і більше, складаючи, як пазл, ті мої уявіть.
⠀
Великий український роман, в якому любов випробовує, шукає межі, забуття не дає можливості розрізнити правду і фантазію, а пам'ять втрачає нав'язану забороненість. Роман, де символізм навіть у іменах, а та сама Жінка, головна – здається вже не людиною. Роман, який відчуваєш фізично, а дочитавши ловиш у собі все нові і нові інтерпретації. Роман, де сам тільки текст, майстерний – грає велику роль, занурючи і закопуючи в себе. Роман, що є Літературою, Мистецтвом, роботою Мисткині.
⠀
Багатошаровий, шрамуючий, місцями моторошно актуальний, з назвою, що вкрай влучна. Залишаючий після себе стільки відчуттів, що хочеться заховати це у собі.

[Maryna Voloshchenko · Rating 4 out of 5]

Коротко про сюжет
Чоловік отримує поранення у війні на Сході і окрім значних фізичних пошкоджень втрачає пам’ять. Його близька людина намагається допомогти йому згадати себе через призму історії його родини і захоплень.
В книзі є декілька сюжетних ліній, які розкривають одна одну:
- Сучасність.
- Родинна історія, яка сягає початку 20 сторіччя. Вона присвячена подіям на Галичині: окупації німецькими, радянськими військами, масовим вбивствам євреїв.
- Історії видатних людей, які переплітаються із долями головних героїв. Дізнаєтеся про Пінзеля, Баал Шем Това, В. Домонтовича, М.Зерова та інших.

Загальні враження
Я не змогла дати однозначну оцінку книзі по шкалі сподобалося чи ні. Однозначно можу сказати, що книга мене розворушила, викликала емоції і внутрішню дискусію. Як на мене, це те, що і має робити хороша література.

Амадока - це твір із нелінійним сюжетом та непростими героями. Емоції після прочитання ідеально відзеркалює обкладинка: ти бачиш образ, але не вистачає пазликів, щоб скласти її повністю. Спочатку здалося, що я десь сама загубила ці пазлики в процесі читання, але прочитавши рецензії і відгуки припустила, що це замисел авторки. Для себе тут вловила схожість прийомів із твором Фелікс Австрія.
Прикладом такого загубленого пазлика для мене є образ Романи. Хто вона? Чи знала вона цього чоловіка?

Мені здалося, що це книга не для кожного (як мінімум під час війни). Ця історія не допоможе відпочити, перенестися в інші реальності, розважитися, набратися інших/позитивних емоцій.

Що особливо запам’яталося/вразило:
- опис подій в місті Бучач, рекція/думки/дії містян на все, що відбувалося - зміну влади, знищення євреїв.
- порівняння згадок між Баал Шем Товом і Пінзелем. Як багато знаємо про першого і як мало про другого, але жили вони +- в однакові часи і в тих же місцях.

Що не сподобалося:
- зловила себе на думці, що історичні екскурси були трохи заважкими в прочитанні, занадто глибокими. Особливо довгою здалася історія про 20-ників, В. Домонтовича. Здавалося, що читаю статтю, а не розділ книги;
- форма фіналу. Після 200+ сторінок про 20-ників, розв’язка історії на 800+ сторінок відбувається дуже швидко, що не вспіваєш все розсмакувати, вловити;
- на початку розповіді не завжди розуміла куди вона відноситься: до якого героя і періоду (наприклад про Маріуполь наприкінці твору).

Так про що ж книга:
В багатьох рецензіях і відгуках згадувалося, що Амадока - це роман про пам’ять. Мені дуже імпонує це визначення.
Я б додала від себе, що це роман про пам’ять і про її збереження, дослідження, інтерпретацію/оцінку, висновки, які ми можемо зробити на основі неї.
Збереження - як фізичне (згадується 4 чемодани сім'ї Криводяк).
Дослідження - історія про Пінзеля і те, як ми мало про нього знаємо.
Інтерпретацію/оцінку - на прикладі В.Домонтовича.
Висновки - декілька сотнів рік минуло, а нас до сих пір винищує наш сусід. Незважа��чи на криваву історію нашої країни, ми до сих пір так і не зробили ці важливі висновки...

[Vityska · Rating 3 out of 5]

Це так, ніби споглядати трішки викривлену реальність крізь стару запорошену шибку. Чи дивитися довгий заплутаний сон, де одні персонажі раптом перетворюються на інших, простір стискається і викривляється, не пасує до своїх героїв або ж навпаки, вони страшенно органічно виглядають там, де за логікою бути б не могли. "Амадока" - це пірнання в глибоке і темне озеро сюжетів і сенсів, заплутаних, ніби водорості на його дні. Про цю книжку не можна говорити в категоріях "сподобалося" чи "не сподобалося". І її однозначно варто читати кожному, хто бажає бути в курсі того, що діється зараз в українському літпроцесі.
.
Подекуди роман Софії Андрухович відлунював мені "Музеєм покинутих секретів" Оксани Забужко - звісно, Архів, УПА і сам концепт "великого роману". Подекуди текст звучав мені голосом та інтонаціями Юрія Андруховича, особливо там, де відбувалося це нанизування переліків, ця гра слів, це гротескне нагнітання й нагромадження. Але це роман Софії, це її метафористика фізіологічності й поетика тілесності . Це її ретельність у дослідженні пам'яті і забування, занурення пальцями у тканину свідомості людської й колективної, препарація спогадів, які бережуть і які ховають вглиб старих валіз. Це роман потужний, голосний і - окей, як на мене, його таки можна було зробити втричі меншим чи поділити на три романи. Але погодьтеся, тоді б він точно не викликав стількох дискусій та відлунь :)
.
Голокост у Бучачі, втрачена в АТО і наново сконструйована особистість, листи Сковороди, скульптури Пінзеля, чудеса Баал Шем Това, криївки в галицьких лісах і схованки під підлогою, Петров-Домонтович (чоловік із заплутаною ідентичністю), найбільше в Європі озеро Амадока, яке зникло з географічних мап, пошрамоване обличчя, яке може належати кому завгодно, старі фотографії, які розкажуть родинну історію, але наскільки правдивою вона буде, залишиться на совісті оповідача, старі гріхи, загоєні рани, приховані шрами...
.
Якщо ви візьметеся за цей роман (а й таки раджу це зробити, аби мати про нього свою думку), то, можливо, втомитеся вже на першій сотні сторінок. А потім на одному подиху прочитаєте другу частину. А потім застрягнете на третій і, якщо дойдете до фіналу, отримаєте свою винагороду. Пазл складеться доволі несподівано, хоча в багатьох моментах (для мене) очікувано.
.
Можливо, за цей час ви втратите сон або відчуття реальності. Це нормальні побічні ефекти "Амадоки", здається. Дуже сподіваюся, що тепер, коли я її таки дочитала, нарешті зможу спати. Хоча ніхто не знає, яким тривалим може бути її вплив.

[Julia Yepifanova]

Амадока
Щоб зібрати розсипану голову, я подивилася ще два інтерв'ю з Софією Андрухович.
Для мене голова повністю зібралася і

Тут я дуже вагаюся, бо можно залишити пусте місце без спойлерів, від яких так застерігає Софія Андрухович під час своїх інтерв'ю, а можна написати чесно і незагадково, що мені не сподобалося.
Але поговорити про книгу дуже хочеться)

Віктор Домонтович плюс властивості нашої пам'яті і нашого сприйняття правди і брехні - це те, що (на мою думку після книги і інтерв'ю) стало основою для роману. Андрухович стверджує, що ми ніколи не дізнаємося, яким і ким насправді був Домонтович. Можливо. Бо достатньо однієї хвилини, щоб інформація деформувалася. Що з нею трапляється за рік і якою вона потрапляє, наприклад, в новини, годі й уявити. Ким є по суті якась історична постать, або просто відома людина? Наскільки далекі наші сприйняття цієї людини від дійсності? З останнього показового - кейс Багатокітного Батька Влада Сорда, на якого я була підписана, прочитала його Безодню і його вірші, хоча тепер не знаю, чи вони взагалі його (сміюсь і плачу), а він виявився шахраєм звичайним з тисячами підписників, які добровільно віддавали йому гроші "для добрих справ". І все би це НІКОЛИ не всплило, якби не його гріховна пристрість до дівчат і не соцмережи.
Плавно підійшла до Романи, на мою думку, просто дівчини, що хотіла створити свою надзвичайну історію, начитавшись історії Домонтовича-Петрова і доторкнувшись до чужого незвичайного життя (Богдана Криводяка). Романа (як будь-який роман) вигадує та створює події і людей. Можливо Романа сирота, а шрам на спині - свідоцтво важкого життя, її відламанності від чогось, що колись було великим і на чому вона трималася. В неї точно немає родини, в неї скоріш за все немає і власної історії, принаймні, я не почула, що героїня хоч з кимось пов'язана. Вона працює в архіві, серед чужих історій, яких вона прагне для себе, особливо історії кохання. В історію кохання Домонтовича і Зерової Романі вдається зануритися глибше завдяки знайомству з професором. А згодом в архів до цих же листів почне ходити чоловік з видатними губами, які привернуть увагу Романи, можливо так само сильно, як і родинна історія Криводяків, хранителькою якої вона випадково стане. Тож, коли Романа бачить чоловіка з тими губами, але вже без пам'яті і без обличчя, вона вирішує стати для нього таким собі Пігмаліоном. Заодно й собі закрити питання з коханням. У всякому разі так цю лінію я склала для себе. З іншими лініями у автора все визначено. Але їх так багато, і так вони багатогранно і глибоко розписані, такою насиченою мовою, що іноді мені здавалося, що авторка нотує все, що її чимось привабило: чи то перебіг хвороб, чи незвичні назви чогось, чи породи індиків, які потім, наче курячі крила, б'ють читача по обличчю (або по жопі - іди давай, відкривай словник - мій улюблений доречі тепер goroh.pp.ua)
P.S. Як на мене красиві губи були у Миколи Зерова і у Михайла Драй-Хмари.