“хвилі овець не тільки покірніші від вод, вони ще й слухняні. Свист пастуха, ляскіт батога, постріл пістолета, поворот цапа-поводиря, один рух барана керують хвилею овець. Зупиняють її, ніби раптовим знаком хтось стримав водоспад, і ніби пастух хвиль помахом чи викриком наказує хвилям здійнятися і витягує їх на вершини. Також, коли овеча хвиля розіллється на дорозі або пасовиську, пастухи легко збирають її назад докупи. Часом, коли пастух недбалий, трапляється нікудишній баран, ані вибраний, ані визнаний, проводир стада лише тому, що він є. Ось такий у своєму баранячому розгоні заведе стадо у розбурхані води.
І вівці сліпо йдуть за ним, дають себе захопити і тонуть - не гірше, ніж людські стада, - а котрі врятуються від потопу, прямують далі без помсти і без нарікань. Навіть коли нападуть вовки, коли відразу загризуть цапа-поводиря, а потім, зголоднілі й очманілі від крові, роздеруть у шалі удесятеро більше овець, ніж можуть з'їсти, отарі ще не кінець. Бо коли розбите стадо розсиплеться, мов зерно з подертого мішка, тоді розважний пастух повбиває або прожене вовків. І знову скличе свистом - пострілом - криком овець назад до громади. І далі, після кривавої різні, здесятковані течуть покірні, слухняні, і дзвонять, і дзвонять, і плюскочуть: дзінь-дзінь, бам-бам, пирсь-пирсь.
Найпокірніші з усіх приручених тварин, найдавніше уярмлені, а тому знеособлені. На противагу диким видам овець, вони не борються, не бороняться. Навіть вагітні вівці, не дбаючи про самозахист, нерідко втрачають плід у тисняві. Бо колись їх знівечив якийсь незмірний страх, зламав їхню самооборону. Вони вірять тільки у страх, лякаються будь-чого. Боятися, тікати будь-куди - ось їхній дороговказ. Вони дозволяють себе заганяти, проганяти, зупиняти, ловити, стригти, доїти, зарізати і тому є основою цивілізації.”