“Що більше я заглиблювалася в індивідуальні випадки воєнних злочинців, то менше вірила в те, що вони - монстри. А що як вони були звичайними людьми, такими ж, як ми, але котрі просто опинился в певних обставинах і зробили неправильний моральний вибір? Що тоді це каже про нас самих?
І ось ви сидите в судовій залі, стежачи день у день за підсудними. Спершу, як і Прімо Леві, ви запитуєте себе: "А чи справді це людина?". Сказати, що, мовляв, ні, це не людина, - надто просто; але дні минають, і ви бачите дедалі більше людсього в цих злочинцях. Згодом ви відчуваєте, що знаєте їх ледь не особисто. Ви розглядаєте їхні обличчя, потворні або симпатичні, помічаєте дрібні звички (позіхання, нотування якихось деталей, чухання голови, чищення нігтів), і питаєте себе: "А що як це все-таки людина?". Що довше ви їх знаєте, то більше дивуєтеся, як же вони могли скоїти такі злочини; всі ці офіціанти, таксисти, вчителі та селяни, які сидять навпроти вас. І чим більше ви усвідомлюєте, що воєнні злочинці можуть бути звичайними людьми, тим страшніше стає. Звісно, це тому, що в такому разі наслідки серйозніші, аніж якби вони справді були чудовиськами. Якщо звичайні люди коїли воєнні злочини, то це означає, що будто-хто з нас може їх коїти. Тепер ви розумієте, чому так легко і зручно вважати, що воєнні злочинці - монстри.”