“Але тоді мене вразила одна річ – картина, і не її художня цінність, а те, що на ній було зображено. Посеред кімнати, явно цього палацу стояв якийсь чоловік, судячи з одягу – явно слов'янин, а довкола розсипались розгублені перелякані слуги, свита й охоронці хана. Сам же повелитель сидів на троні, гнівно тупаючи ногою й люто дивлячись на гостя. Той у відповідь дивився прямо і стояв гідно й спокійно. Що саме відбувалося на картині, нам тоді пояснила екскурсовод. Я не пам'ятаю подробиць, але зміст такий. Це був присланий до хана посол, який не захотів падати перед ним ниць і взагалі поводився за місцевими мірками не надто запопадливо. Хан за це на нього розгнівався й кинув до темниці, де той просидів років 20 і вмер хворим дідом. Мене тоді дуже вразила ця історія. Мені здавалося страшним і неможливим відмовитися від самого життя, від літнього сонця, від усього – заради того, щоб не схилитися один раз перед правителем. Той десятилітній хлопчик не був готовий стояти так, як зображений на картині посол, і він стояв перед ним просто вражений. Я радий, що в житті того хлопчика сталося багато таких речей, котрі дуже змінили його, і коли настав момент, на який він не чекав і не сподівався, він зміг зробити правильний вибір. Двадцять років у темниці варті того, аби хоч раз не зігнутися перед тираном.”