Портрети українських мовознавців Quotes

“Мовознавців покоління двадцятих років було знищено безжально і безглуздо. Обвинувачення було в націоналізмі й шкідництві «на мовному фронті». Мала жменька тих, що лишилася, вижила тільки фізично. Відірвані від живих наукових контактів, а часто навіть і від викладання в університетах, розчавлені духовно, навіки настрашені, без змоги опрацьовувати дорогі їм теми або без змоги публікувати свою наукову продукцію, вони тільки животіли протягом наступних десятиріч.

Настала доба тридцятих років. До Інституту мовознавства прийшли нові люди. Свій шлях вони проклали не науковими працями, а доносами — публічними, в формі «статтів», що викривали «клясового ворога», і таємними. Це були переважно політичні кар'єристи з науковими знаннями, ніяки не науковці. Їх використано з певною метою: вони були знаряддям у нищені людей двадцятих років. Коли вони виконали своє завдання, вони більше не були потрібні — і їх знищено теж. Але імена Наума Кагановича, С. Василевського, П. Мустяци, І. Бабака, — щоб назвати лише кількох, — не належать до історії українського мовознавства. Бувають жертви, що не викликають співчуття.

Після 1937 року в українському мовознавстві на Україні постає повна порожнеча. Чорне мовчання сорокових років. Від середини п'ятидесятих років крива знов починає йти вгору. Дещо збільшується книжкова продукція, організовується журнал «Українська мова в школі», виходять збірники статей різних авторів. Але, за дуже малими винятками, праці сучасних мовознавців на Україні не йдуть у порівняння з працями покоління двадцятих років. Нові праці в масі своїй характеризуються рабським наслідуванням російського мовознавства, яке донедавна і само не відзначалося високим рівнем. Твори західних учених, навіть польських і чеських, мало кому відомі на Україні. Складається враження, що багато хто з них і читати чужими мовами, крім російської, не вміє. Праці ці сповнені фактичних помилок, методично застарілі або наївні.

Це не провина цих людей, а їхнє нещастя. Вони виросли фактично самоуками або учнями невігласів. Вони були відірвані від творчого підсоння, ідей і метод мовознавців двадцятих років. Оточує їх сугубо провінційна атмосфера. Виховано їх в часи, коли наука допускалася тільки на обслуговування політичних кампаній і відповідно до останньої з них. Змагання цього покоління до відбудови українського мовознавства заслуговує на пошану. Але історія судить не за намірами, а за здобутками. Здобутки поки що малі. Ориґінальних концепцій бракує. Нових фактів майже нема. Обізнаність з давніше знайденним і вивченим часто мінімальна.

Сподіваймося, що це зміниться. Не можна воскресити людей двадцятих років. Але їхні ідеї ще не згасли. Вони тліють у попелі. Можна ще їх розкопати й полум'я роздмухати.”
― Юрій Шевельов, Портрети українських мовознавців