Сатира на «рускій мір» була помітна і в романі «Кагарлик» Олега Шинкаренка. У новій книжці «Череп» автор препарує цей «мір» значно глибше і ґрунтовніше. Як відомо, «рускій мір» – це війна, тому і твір – це шлях на війну «за Новоросію» такого собі Ваньки Черепа з російської глибинки. Причому це шлях казкового героя, який стикається з не менш феєричними явищами. Є тут навіть мамонтомобіль – гібрид авто і мамонта, який чудово пасує дискурсу войовничої архаїки, в якому борсаються герої. Полишаючи свої зруйновані й деградовані пенати, вони бравурно несуть руйнацію в інші краї, але стикаються з крахом самої реальності. У Шинкаренка найкраще вдаються оці ефекти, коли реальність розпадається на якісь гротескні форми, розлазиться, як райдужна пляма мастила в калюжі. Уламки радянського міфу з його закинутими космодромами і божевільними гагаріними доповнені в цьому калейдоскопі проповідями смерті у виконанні православного маніяка – отця Варсонофія. Насильство - як основа російської духовності - чиниться невимушено, навіть із дитячою наївністю. Судження героїв повніють логічними парадоксами, чи навіть колапсами, але, як каже один тонкий спеціаліст, «не логіка потрібна, а правда. Щоб наші хлопці за правду билися і перемагали». А з правдою у героїв «руского міра» теж усе просто: «Хто бреше - в тих треба стріляти. А брешуть ті, хто каже не так, як ми. Як тільки ми їх всіх винищимо до ноги, то ніякої брехні не залишиться, а буде сама лише правда. А отже правда здобувається в бою». Тому Череп усе пре на своєму танку, безглуздо і нещадно, намотуючи на гусениці власні звивини. Роман Шинкаренка, попри фантастично-гротескну обгортку, багато в чому є оперативною інтелектуальною реакцією на події, які відбуваються тут-і-тепер – війна на Донбасі, її висвітлення в росЗМІ, технології роспропаганди, постправди і зомбування малограмотних пасіонаріїв. Це дуже концентрований коктейль із різнобарвного абсурду, який допомагає українцям сміятися з того, що ми вже звикли ненавидіти, а росіянам може допомогти усвідомити свою трагедію (хотілось би в це вірити, принаймні).
Є тут навіть мамонтомобіль – гібрид авто і мамонта, який чудово пасує дискурсу войовничої архаїки, в якому борсаються герої. Полишаючи свої зруйновані й деградовані пенати, вони бравурно несуть руйнацію в інші краї, але стикаються з крахом самої реальності. У Шинкаренка найкраще вдаються оці ефекти, коли реальність розпадається на якісь гротескні форми, розлазиться, як райдужна пляма мастила в калюжі.
Уламки радянського міфу з його закинутими космодромами і божевільними гагаріними доповнені в цьому калейдоскопі проповідями смерті у виконанні православного маніяка – отця Варсонофія. Насильство - як основа російської духовності - чиниться невимушено, навіть із дитячою наївністю. Судження героїв повніють логічними парадоксами, чи навіть колапсами, але, як каже один тонкий спеціаліст, «не логіка потрібна, а правда. Щоб наші хлопці за правду билися і перемагали».
А з правдою у героїв «руского міра» теж усе просто: «Хто бреше - в тих треба стріляти. А брешуть ті, хто каже не так, як ми. Як тільки ми їх всіх винищимо до ноги, то ніякої брехні не залишиться, а буде сама лише правда. А отже правда здобувається в бою».
Тому Череп усе пре на своєму танку, безглуздо і нещадно, намотуючи на гусениці власні звивини.
Роман Шинкаренка, попри фантастично-гротескну обгортку, багато в чому є оперативною інтелектуальною реакцією на події, які відбуваються тут-і-тепер – війна на Донбасі, її висвітлення в росЗМІ, технології роспропаганди, постправди і зомбування малограмотних пасіонаріїв. Це дуже концентрований коктейль із різнобарвного абсурду, який допомагає українцям сміятися з того, що ми вже звикли ненавидіти, а росіянам може допомогти усвідомити свою трагедію (хотілось би в це вірити, принаймні).