“Німці були методичними, фіксували більшість рішень письмово, лишаючи таким чином по собі паперовий слід документів, ключі до розуміння ідейного замислу.

[...] Лемкін уважно вивчав кожен документ [...]

Прокладаючи собі шлях через ці законодавчі акти, він знаходив спільні теми, елементи "концентрованого задуму". Ця робота [...] виявила, що сукупною метою німців було масштабне знищення народів, над якими вони встановили свій контроль. [...]

Першим кроком переважно була денаціоналізація, позбавлення окремих осіб громадянства, розрив зв'язку між євреями і державою так, аби обмежити їхній законодавчий захист. Далі слідувала "дегуманізація" — позбавлення законних прав членів обраної етнічної чи расової групи. [...] Третім кроком було вбивство нації "у духовному і культурному сенсі": Лемкін виявив низку декретів, які, починаючи з 1941 року, вказували на "повне знищення" євреїв за допомогою "поступових кроків". Окремо кожен декрет здавався зовсім незагрозливим, але, якщо взяти їх разом і проаналізувати межі їхньої дії, можна побачити, що вони мають ширшу мету. Окремих євреїв змушували реєструватися, носити яскраві пов'язки із зіркою Давида для легшого ототожнення, а тоді переміщали у спеціально відведені місця, гетто. [...]

Вилучення майна робило обрану групу більш "нужденною" і "залежною від карткового розподілу продуктів харчування". Ці декрети обмежували раціон вуглеводнів і білків, перетворюючи членів групи на "ходячих трупів". Ламався дух людини, вона ставала "апатичною до власного життя", багато смертей спричинила примусова праця. Для тих, хто залишився живий, було передбачено наступні засоби "дегуманізації і розпаду", поки вони чекали, коли настане "час страти" [257–9].”