“Ось я повернувся додому, — озвався Юр, вихиливши свою шклянку. — і побачив, що стара Україна вмирає... Отой процес, який розпочався у восьмидесятих роках, сьогодні вже завершується, розумієте? А натомість іде нова Україна... й я не можу її прийняти, я не розумію її, вона мені чужа й огидна! Просто повзе по нашій землі безкоста й безмозка маса, яка здатна тільки хапати, пожирати і розмножуватися... а більше нічого! Найгірше ж те, що ми втратили орієнтири. Зруйнована вся система цінностей, от що! За радянської влади я знав: комуністи — це вороги. Дисиденти — друзі. Незалежна Україна — мета, за яку треба віддати життя. Я знав, що мене посадять, але був готовий до цього. А зараз що ж?
— Та й що? — спокійно запитав Чумак.
— Не знаєш, хто твій друг, а хто ворог! Учора генерал КГБ душив дисидентів... а сьогодні вони підтримують його на виборах! Я нічого не розумію в цій новій Україні! — Він перевів подих. — А ще гірше те, що, виявляється, Україні ми просто не потрібні...”