“Шаптала став ще більше мовчазним та ще більш уподобав самотність, бо ніколи не лишався наодинці: мрія жила в ньому і, коли тихо було навкруги, вона неясними обрисами мерехкотіла перед очима, і Шаптала побожно схиляв перед нею голову.
(Остап Шаптала)”