“Поряд із цим чеснотливим забуттям або замість нього може існувати інше забуття, якому чеснота не властива. Прощення звичайно дається, коли його просять у Бога і в жертви, коли провину попередньо визнають і сформулюють прохання. Якщо цих умов не виконано, а прощення однаково дається, і то однобічно, є велика ймовірність, що воно нічого не варте і стане ще однією провиною. Таке занадто легке прощення може походити від якогось піднесеного морального кредо, що дешево цінує справедливість і дозволяє його носієві хизуватися величчю своєї душі. Воно може походити й від браку сміливости перед вимогами справедливости, або від небажання досліджувати свою активну чи пасивну співучасть із тими, кому легко прощаєш, бо водночас відпускаєш і свої гріхи, не зізнаючись у них. Тут не видно, щоб хтось готувався до публічної церемонії каяття з цього приводу.”