“В Совєтському Союзі, де не було ані вільної преси, ані свободи слова, літературний текст відігравав особливо значущу соціальну і політичну роль, і, напевно, в жодному іншому суспільстві література не була об'єктом такої пильної уваги. Тоталітарні системи встановили особливі стосунки з мистецтвом, котре активно використовували з пропагандистською метою. Совєтський літературний текст містить сліди державного насильства, але також, найчастіше, сліди спроб його уникнути. Так Історія вторгається в саме серце мистецтва. Література, як і совєтська преса, постійно піддавалася маніпуляціям цензури, яка ліпила з тексту інструмент для пропаганди. І в той же час література породжувала величезний інтерес з боку читача, котрий перебував у вічному пошуку "правди". Література була тим місцем, тим рингом, де сходилися віч-на-віч влада і народ, який навчився ухилятися від прямих ударів цензури і читати між рядків [173].”