“Заплющити очі − не означає зрозуміти, що таке сліпота. Під вашим світом небес, лиць і будівель є грубіший і старіший світ, місце, де літаки розвалюються на частини, а повітрям, мов стрічки, шугають звуки. Марі-Лор сидить на горищі високо над землею й чує, як лілії шелестять листям у болотах за три кілометри від будинку. Як американці мчать через поля, спрямовуючи свої велетенські гармати на дим із Сен-Мало. Сім’ї, що зібралися навколо гасових ламп у підвалах, ворон, що скачуть по купах цегли, мух, які сідають на трупи в канавах; вона чує, як дрижать тамаринди, тріщать сойки й горить трава на дюнах. Вона відчуває величезний гранітовий кулак, глибоко занурений у земну кору, на якому стоїть Сен-Мало, й океан, який угризається в нього з усіх чотирьох сторін, і сусідні острівці, що витримують натиск коловоротних припливів. Чує, як корови п’ють із камінних корит, як дельфіни вистрибують із зеленої води Ла-Маншу, як скелет мертвого кита колишеться у воді за п’ять льє від берега, кістковий мозок якого став столітнім джерелом їжі для безлічі створінь, що проживуть усе своє життя й не побачать і фотона сонячного світла. Як її равлики в гроті тягнуть свої тіла, переповзаючи через камені.”