“— Мене теж ніколи не покидають сни, де рвуть гармати, скачуть коні, лунають крики й команди, — продовжила Юліана. — Запах крові, гниючих ран, розпанаханих животів із виваленими кишками, сморід екскрементів — усе це не забувається, усе це поруч, хоч би ти сидів у кошику троянд. А відтак підсвідомо ти вже очікуєш нової нагоди опинитися на війні. Бо той звір, якого вона пробудила в тобі, уже ніколи не заспокоїться, а буде постійно мучити, рватися на волю. Тому що ти, бачачи, як гинуть товариші, як їхня кров і мозок цвиркають тобі на обличчя, не можеш заспокоїтися, доки не відімстиш, доки не вб’єш стількох, скількох тобі здаватиметься достатньо. Але ніколи не буває достатньо.
[ ... ]
— Очікування війни, — сказав я, — це те, що жевріє десь глибоко в мені, і я його відчуваю, але боюся роздмухати. Боюся, що знову зазнаю сп’яніння, про яке ви говорили.”