“Найменше йому хотілося думати. Думання було паскудним заняттям. Думання розчиняло в собі Івана, і він ставав вразливим, хворобливо плаксивим, істеричним. Але не думати теж ніяк не виходило, і це найбільше мучило його. У війську він робив усе, аби думати менше: рубав дрова підіймав гирю, знову й знову начищав зброю. І от раптом він більше не мав що робити, він став заручником своєї наповненої словами голови, став тим, ким боявся бути в останні місяці. Людиною, що мислить.”