“На ранок, прозорий і чистий, прийшли найближчі сусіди, помолились і розійшлися кожен до своєї роботи. Дитина то таке... За старим не довго жалують: відму-чився, нажився вже. За молодим дуже, бо пропав ро-бітник. А дитина... Про неї не знаєш, що казати: ніби й шкода, і ніби не шкода. Невинне дитя належить більше янголам, аніж вітцю та матері. Тому Бог забирає його до себе, аби не стало на дорогу гріха. Так видається збоку, але той, у кого вмерла дитинка, не може довго зужити свого жалю. Тому священник не втішав таким чином не-щасних родичів: нехай виплачуться, нехай зрозуміють, кого вони стратили може, то їхня провина: нелюбов чи недбальство. Хоч сам не мав дітей, та його обурювало: як заслабне корова, то біжать до лікаря, а як дитина опускають руки. Лишають діточок самих у хаті, прив'я-зують за ногу до ліжка або садовлять до бочки. Так і мала Орися вмерла сама у хаті. На цю мову в селі не раз єго-мостю відповідали гостро: «Як має жити, то буде жити». Нерідко пошесть забирала багато дітей, хоч при доброму догляді могли б виздоровіти. На цвинтарі було доста діто-чих гробів з маленькими хрестиками — видавалось, ніби хтось бавився у смерть. І ставало від того ще сумніше.”