“Потім вона розвернулася в мій бік, дала мені зрозуміти, що вона переповнена гнівом і що саме я був причиною цього гніву. Було ясно, що вона весь час про це думає і що її репліки були лише уривками з набагато більшого внутрішнього монологу. "Ви обоє тоді були дітьми!" сказала вона.
"Що?" сказав я.
"Тоді, на війні, ви були такими самими дітьми, як і оті, що граються тепер нагорі!"
Я кивнув головою на знак згоди. Ми й справді були нерозумними безневинними дітьми, якраз на порозі дорослого життя.
"Але ж ви й не збираєтеся писати в такому ключі?" І це було не так запитання, як звинувачення.
"Я... я не знаю", відповів я їй.
"Зате я знаю, сказала вона. Ви зробите вигляд, що ви тоді були не дітьми, а дорослими чоловіками. І за вашою книжкою поставлять фільм, у якому гратимуть Френк Сінатра і Джон Вейн чи ще хтось із тих підстаркуватих кінозірок, бабіїв, які й не нюхали війни, але наживаються на ній. І внаслідок цього війна виглядатиме як щось дуже привабливе, і тому в нас війни ніколи не припиняться. І ми будемо посилати на війну наших дітей, таких самих, як оті, що тепер граються нагорі".
І тоді я все зрозумів. Це війна так її розлютила. Вона просто не хотіла, щоб її дітей або будь чиїх дітей вбивали на війні. І вона була переконана, що до певної міри війни спричиняють подібні книжки та фільми.”