“Я її вже ні від чого не застережу, думала Ольга, несвідомо злизуючи [сльози] із губ, наче краплі дощу з солонкуватим присмаком. Вона переживатиме все те саме, що й я, але по-своєму. Мій досвід нічим їй не допоможе. Вона його просто не впізнає, не побачить, де ступатиме в мої сліди, — принаймні доки сама не доживе до моїх літ. Доки не дожене мене в ось цій самій точці — де мене тоді вже не буде.

Після третього дзвінка вхід до зали забороняється”