“— Я вважаю за краще твоє товариство, ніж будь-чиє інше, — повторив він, здивовано піднявши брову, ніби не розумів, чому я піддаю сумніву щось настільки очевидне.
— Ти п’яний, — випалила я, не знаючи, як ще пояснити його дивну поведінку.
— Хочеш, щоб я це довів? — Він опустився на підлогу, взявши мою руку у свої.
— Що ти робиш? — процідила я крізь зуби, відчуваючи, як серце починає битися швидше. — І чому ти робиш це зараз?
— Призначити зустріч? — Він засміявся, а потім, дивлячись мені прямо в очі, додав: — Так, я думаю, тобі це сподобалося б. Що ж, назви час, коли тобі було б зручно прийняти освідчення.
— О, підведися, — сказала я, відчуваючи, як злість змішується з розгубленістю. — Що це за жарт такий, Венделле?
— Ти мені не віриш? — Його усмішка була сповнена тієї ж хитрості, що й у інших фейрі, яких я зустрічала. Цього було досить, щоб зрозуміти: йому й на краплю не можна довіряти. — Запитай моє справжнє ім’я, і я тобі його скажу.
— Навіщо, заради всього святого, ти це зробиш? — вигукнула я, вириваючи свою руку з його обіймів.
— Ох, Ем, — зітхнув він з удаваною печаллю. — Ти найрозумніша дурепа, яку я коли-небудь зустрічав.
Я дивилася на нього, не в змозі відвести погляд, серце калатало, як шалене. Звичайно, я не дурепа; я здогадувалася про його почуття, але сподівалася, що він збереже їх при собі. Назавжди. Хоча частина мене й прагнула протилежного. Але я переконувала себе, що його почуття до мене нічим не відрізняються від тих, якими він наділяв інших жінок, що траплялися в його житті. І навіщо погоджуватися на таке, коли між нами вже існувало щось набагато глибше?”