“З романів стає зрозуміло, що наше «я» — не однорідне, а різнорідне, що людська натура — це дуже складна, розрізнена і суперечлива даність. Ви зі своїми батьками — це не ви зі своїми дітьми, ваше внутрішнє «я» як працівника відрізняється від вашого внутрішнього «я» як коханця, а залежно від часу дня і вашого настрою ви можете подумати про себе як про високу чи сухорляву людину, як про хворого чи шанувальника спорту, як про консерватора чи боягуза або як про людину, котрій душно. Всі письменники й читачі знають, що людина має не вузьку, а широку самототожність, і саме ширина людської натури дозволяє читачам знаходити спільну мову й точки дотику з пані Боварі, Леопольдом Блумом, полковником Авреліаном Буендіа, Раскольниковим, Ґендальфом Сірим, Оскаром Мацератом, сестрами Макіока, співробітниками детективної агенції «Континенталь», графом Емсвортом, міс Марпл, бароном на дереві, а також механічним посланцем Сейло з планети Тральфамадор у «Сиренах Титана» Курта Воннеґута. Читачі й письменники можуть переносити те знання про широкість людської натури у світ поза сторінками книжок і послуговуватись ним для того, щоб віднаходити спільні риси з іншими справжніми людьми. Ви можете вболівати за різні футбольні команди, проте голосувати за ту саму партію. Ви можете голосувати за різні партії, зате погоджуватися щодо найпередовіших методів виховання дітей. Ви можете не поділяти поглядів щодо виховання дітей, однак боятися темряви. Ви можете боятися різних речей, однак любити ту саму музику. Ви можете з відразою ставитися до музичних уподобань один одного, але поклонятися тому самому Богові. Ви можете докорінним чином розходитися в релігійному питанні, проте вболівати за ту саму футбольну команду.

Ось що знала література, завжди знала. Література намагалася відкрити всесвіт, збільшити хоча б трішки загальну суму того, що людям можна збагнути, зрозуміти, і, зрештою, того, ким можна бути. Велика література йшла до краю відомого і пробивалася крізь межі мови, форми й можливо для того, щоб зробити світ більшим і ширшим. Але людей також підштовхували до дедалі вужчих самовизначень, їх заохочували називатися тільки чимось одним — сербом, хорватом, ізраїльтянином, палестинцем, індусом, мусульманином, християнином, бахаї чи євреєм; і що вужчою ставала їхня самототожність, то більшою була ймовірність виникнення конфлікту між ними. Літературний погляд на людську природу заохочував до порозуміння, співчуття й ототожнення з людьми не такими як вони самі, проте світ штовхав усіх у протилежному напрямку — до вузькости, нетерпимости, фанатичної відданости своєму кланові, до культу і війни. Багато людей не хотіли, щоб усесвіт відкривався ширше, а дехто навіть волів, аби він ще більше закрився, тож коли митці доходили до меж усесвіту і намагалися натиснути на ті межі, то часто наражалися на сили, що тиснули у протилежний бік. Однак вони робили те, що мали робити, навіть ціною свого благополуччя й іноді свого життя.”