“Усі стіни вежі були пошкрябані написами. Людина, навчившись писати, уже неспроможна зупинитися. Це ніби якісь приємні хворощі. У писанні намагається чоловік бодай частково передати той огром життя, який звалюється на нього і якому не завжди вміє зарадити. Тут і нестримність радості, і гнітючий сум, і намагання передати мудрість, і гостре зухвальство, і тупі дурощі, смішна похвальба. Писанням засвідчуєш про свою нерозривність зі світом і водночас борешся проти самотності. Розмовляєш з людьми, з вітрами, з небом і з каменем, коли тебе кинуто в камінь, закуто, ув'язнено. Скільки душ рвалося з цього каменю, з цієї вежі, рвалися на волю, а може, й на смерть, відчаєно видряпували на твердому камені свої імена, знаки хреста і відомих лиш їм заклять, переходили у вічність, може, тільки цими подряпинами, яких ніхто ніколи не прочитає, не помітить, а коли й зауважить, то однаково не збагне.”