“Не варто було сподіватися якогось ентузіазму з боку Джонні; насправді мені й на думку ніколи не спадало, що він читатиме цю книжку. Я дуже добре знаю, що в книжці не сказано правди про Джонні (але не сказано й брехні), вона обмежується музикою Джонні. Через тактовність, через добре ставлення до нього я не хотів відверто показувати його невиліковну шизофренію, мерзенне тло наркотиків, сумбурність цього жалюгідного життя. Я взявся показати головне, заакцентувати увагу на тому, що справді має значення — на незрівнянному Джонніному мистецтві. Що ще я міг сказати? Та, мабуть, саме тут він мене дожидає, як завжди чигаючи на щось у засідці, присівши перед одним із тих своїх абсурдних стрибків, з яких усі ми виходимо травмованими. І саме тут він, либонь, вижидає мене, щоб спростувати всі естетичні підвалини, на яких я заснував кінцеву правду його музики, солідну теорію сучасного джазу, яка принесла мені стільки похвальних слів повсюди. Та якщо чесно: яке мені діло до його життя? Мене непокоїть тільки одне — що він і далі викидатиме ці коники, за якими я не можу встежити (скажімо — не хочу стежити), і врешті спростує висновки моєї книжки. Що десь бовкне, що мої твердження хибні і його музика — щось зовсім інше.
— Послухай, допіру ти сказав, що у книжці чогось бракує. (Тепер — увага!)
— Чогось бракує, Бруно? А, так, я сказав, що чогось бракує. Бачиш, це не лише червона сукня Лен. Це... Може, насправді це урни, Бруно? Вчора я знову їх бачив, цілісіньке поле, але вони вже не були повністю закопані у землю. На деяких були написи й малюнки: велетні в шоломах, як в кіно, і з величезними дубцями в руках. Це жахливо — блукати поміж тих урн і знати, що нікого вже нема, що я один тиняюсь серед них, чогось шукаючи. Не журися, Бруно, то нічого, що ти забув про все це написати. Але ти, Бруно, — він підносить догори штивний палець, — забув написати про мене.”