“Тоні стало смішно з того, як усе діється у світі дорослих людей. Одні дорослі люди беруться вирішувати, що робити іншим дорослим, визначають, що для когось буде добре, а що — ні. Встановлюють дванадцятигодинні робочі дні, бо можуть дозволити собі так чинити, бо мають маленьку — хоч їм здається, що дуже велику, — владу на своїх фірмах, у своїх пекарнях, магазинах чи десь іще. Вирішують, що хтось має працювати в державний вихідний, бо, за їхніми словами, «державні свята — це така умовність, їх же все одно ніхто не святкує...»”