“Я на похорони не їздила, ніколи не їздила. Я пам’ятаю кожного з них, яким я його прийняла, я бачила їх у морзі, але ніколи не бачила у труні. Це зіграло зі мною злий жарт. У морзі я ще не до кінця усвідомлювала, що їх більше немає. Коли звільнилася, я з ними говорила, вони для мене були як живі. Психолог сказав, що я їх для себе не поховала, і це не дає мені спокійно жити. Я постійно думала: що ми зробили не так, що вони загинули? Я поховала так 140 своїх бійців. Постійно звинувачую себе і думаю: що ми зробили не так, що могли зробити, аби вони вижили? Тілом я тут, а думками — там, уся там…”