“Де вона залишила свій одяг? Де її дім? Коли вона туди потрапить? Половина з них не має домів: розбрелися довколишніми містами, вибралися звідси безкінечними вагонами, розгубилися світом. Скільки часу тепер необхідно, аби вони повернулися? А коли повернуться — чи пізнають свої доми?
Адже раніше все це мало зовсім інший вигляд. Нині тут важко щось упізнати: помешкання без голосів, вулиці без світла, площі без птахів. На пагорбах стоїть сіра важка будівля. Вікна забиті фанерою. На фанері якісь знаки й попередження — про те, що вже скоєно, і про те, що скоєно буде.
І що буде всім, хто тут живе, за те, що сталося й станеться. І що буде тим, хто ніколи тут не був. Небо над будівлею низьке й туманне, здається, що туман витягується просто з вікон, здіймається вгору, закручується у вузли й петлі, тягнеться вітром на південь, до моря. Довкола будівлі стоять чорні яблуні, які давно вже не родять, але стоять де поставили. Жовта мокра трава, темна липка глина, вогке повітря відгонить паленою гумою. З-поміж дерев до будівлі вибираються безпритульні
пси, троє — худі й насторожені. З такими відчайдушними й безнадійними поглядами, ніби останні дні харчувалися трупами. І знають, що гірше вже бути не може, гірше вже не буде, і загалом — ніяк уже не буде. Лишилося ховатися в цій траві, грітися між камінням, у сподіванні на те, що все завершиться швидко й безболісно. Бредуть травою, вибрідають на ламаний асфальт перед будівлею, принюхуються до голосів усередині, принюхуються до запаху безпорадності. Підходять ще ближче,
тицяють свої псячі писки в діри у фанері. Раптом зауважують усередині ще один запах, новий, незвичний. Запах чужого. Зауважують, що запах цей зовсім інакший, що в ньому, крім утоми та байдужості, проступає щось загрозливе, щось, що їх по-справжньому лякає. Можливо, запах сили. Можливо, запах любові. І від запаху цього їм що далі, то неспокійніше. Аж починають підвивати, тяжко втягують мокре повітря, видихають теплу пару зі своїх пащек. Не витримують, розвертаються, біжать назад — у траву, між каміння.”