“– Писання віршів – це все одно, що бути на ешафоті із зашморгом на шиї. Варіантів розвитку подій у такому випадку небагато.
– А саме?
– Або ти втомлюєшся, стаєш безсилим і рано чи пізно ноги перестають тримати тебе. Падаєш, стаєш неактуальним, непотрібним. Умираєш, підвішений на власних же віршах, не в змозі більше триматися із ними разом.
– Або?
– Або сам час обриває тебе, якщо ти припускаєшся помилки, пишучи. Вибиває опору з-під ніг.
– І що, поетам тоді не бачити нічого, окрім забуття та смерті у зашморгу?
– Виходить, так. І справжній поет – це той, хто це все приймає спокійно, із розумінням і смиренням.”