“Енох вийшов надвір. День видався напрочуд прекрасний, один із незабутніх днів розбуялого літа. Мине кілька тижнів, думав він, і зʼявляться перші прикмети осені, повіє призабутим холодком. Де-не-де стебла золотарника почали вкриватися жовтими квітками, а вчора він помітив, що пупʼянки ранніх айстр, які подекуди збереглися під старим парканом, почали набирати кольору.
Він завернув за рік будинку й попрямував до ріки, спускаючись великими кроками довгим занедбаним полем, що заросло невисокою ліщиною, крізь яку зрідка пробивалися купи дрібних дерев.
Ось вона, Земля, думав собі він, планета, призначена людині. Але не тільки людині, бо на ній живуть лисиці, сови, ласки, змії, коники, риби, бо це планета живих істот, якими аж кишать повітря, земля та вода. Вона може бути домівкою не тільки для місцевих житців; вона могла би стати притулком і для інших істот, що називають своїм домом інші землі, інші планети, котрі знаходяться за багато світлових років звідси, але докорінно від Землі не відрізняються. Для Улісса й Осяйних, і для всіх інших, хто за потреби і бажання міг би жити на цій планеті, не відчуваючи дискомфорту і без усіляких там штучних пристосувань.
Перед нами неосяжні горизонти, розмірковував він, а ми бачимо тільки те, що у нас під носом. Навіть зараз, коли ракети, вивергаючи полумʼя, з натугою розриваючи одвічні пута земного тяжіння, стартують з мису Канаверал, ми не маємо величних мрій.
Біль був з ним, і цей біль повсякчас лише зростав, болюче прагнення поділитися з усім людством тим, про що він дізнався. Не стільки конкретними фактами, хоча серед них були такі, які людство могло би запозичити, отримавши неабияку користь для себе, але насамперед загальновідомими істинами, такими, наприклад, як те, що у Всесвіті скрізь є розумні істоти, що людство не самотнє, і якщо воно обере правильний шлях, то вже ніколи не буде самотнім.”