“У Берліні майже щойно впав мур, і вже заповідався мир, як невблаганний каток. У кожному місті, що було частиною цього одноманітного деіндустріалізованого світу, в кожному згаслому розореному селі діти, які не мали мрій, слухали цю групу з Сієтла — "Nirvana". Вони відпускали волосся та намагалися перетворити своє душевне сум’яття на гнів, а смуток — на децибели. Рай було втрачено назавжди, революції не буде, залишалося тільки шуміти. Антоні кивав головою в такт. Тут було тридцятеро таких, як він. Наприкінці пісні він здригнувся, а потім — усе, кінець. Можна йти додому.”